1. Форми комічного у мистецтві
2. Сенс трагічного конфлікту
3. Тотемізм – міф – мистецтво
4. Карнавальна культура від Середньовіччя до Новітніх часів
5. Мода як форма естетичної діяльності
Возможно вы искали - Реферат: Культура та історія
6. Свято як естетичний феномен
7. Герменевтична концепція мистецтва Г.Г.Гадамера
8. «Відкритість» і «недовимовленість» в мистецтві
9. Наявність мистецтва у доісторичної людини
10. Людська особистість – головний предмет мистецтва Відродження
Похожий материал - Реферат: Культура та мистецтво Сирії
11. Реалізм у творчості В.В.Верещагіна
12. Поєднання романтизму і реалізму в творчості Вєніціанова
13. Інтерпретація сновидінь в сучасному мистецтві
14. Вплив ідеї інтуїтистів на мистецьку практику
15. Місце праці І.Я.Франка «Із секретів поетичної творчості» для розвитку української естетики
Очень интересно - Реферат: Культура та мистецтво Туреччини
16. Український естетичний дискус к.ХІХ – п.ХХ ст
17. Особливості вітчизняної естради в Україні
Список використаної літератури
Форми комічного у мистецтві
Становлення комічного відбувалося в умовах давньогрецької культури на перехресті надзвичайно яскравих міфологічних джерел, мистецької практики й теоретичних обгрунтувань. Назва ця походить від грец. сотісох – веселий, смішний. Комічне, як і трагічне, має міфологічні джерела і пов'язане з життєстверджуючим, оптимістичним світосприйманням бога Вакха – бога вина, виноробства, щедрого виночерпія. Щодо мистецької практики, то привертає увагу той факт, що навіть у, ХХ ст. триває своєрідне відкриття саме авторів комічних творів. Йдеться про спадщину Менандра – видатного комедіографа доби еллінізму.
Отже, мистецька практика щодо втілення комічних суперечностей розпочалася з часів античності, була багатожанровою і стала фундаментом у розробці комедійних тем, відтворенні гумористичних, сатиричних, іронічних або гротескних характерів.
Вам будет интересно - Реферат: Культура України
Теоретичне осмислення комічного також має тривалу і складну історію, витоки якої тяжіють до естетики Арістотеля. Важливо зазначити, що саме Арістотель запропонував такий підхід до аналізу комічного. Цей аналіз спирався на принцип контрасту, протистояння: потворного і прекрасного, трагічного і комічного. Арістотелівський підхід в історії естетики повторюватиметься неодноразово, змінюючись залежно від того, якої системи категорій дотримується дослідник. Так, комічне розглядається через протистояння нікчемного і піднесеного (Кант), псевдозначного і значного (Гегель), безкінечної доцільності і безкінечного свавілля (Шеллінг).
На межі XIX і XX ст. з'являються дослідження Зігмунда Фрейда «Дотепність і її ставлення до безсвідомого» та Анрі Бергсона «Сміх», які відкривають нові шляхи у дослідженні комічного завдяки наголосу на ролі безсвідомих психічних процесів у виникненні сміху – емоційно-естетичної реакції людини на комічне.
У сучасній естетичній науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об'єднує різні форми сміху (іронічного, гумористичного, радісного, злісного тощо). Комічне має різно- манітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. І хоча, скажімо, творчість таких письменників, як Ф. Рабле, М. Гоголь, М. Твен, Б. Шоу, К. Чапек, А. Чехов, Остап Вишня, пов'язана з жанром комедії, кожний з них створив, власний, «сміховий» світ.
Щодо специфічних ознак конкретних форм комічного, то гумор – це м'яка, доброзичлива форма сміху, специфічне переживання суперечливості об'єкта, в естетичній оцінці якого поєднуються серйозне і смішне. На відміну від гумору сатира – гостра форма комічного, специфічний засіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось невідповідне, за допомогою перебільшення, загострення. Мистецтво неодноразово використовувало сатиру для соціальної критики, викриття потворних явищ у дійсності або негативних рис характеру людини. Сатира, як і гумор, широко використовується у мистецтві впродовж усієї його історії.
Однією із форм комічного є іронія (від грец. ігопіа – удавання). Іронічний сміх ще називають інтелектуальним, підкреслюючи цим глибокий внутрішній зміст, який вкладається в емоційну реакцію людини на певний конфлікт. Іронічний сміх заснований на контрасті вже побаченого і прихованого, коли за формально позитивною оцінкою стоять доступні лише небагатьом заперечення і глузування.
Похожий материал - Реферат: Культура України XIX сторіччя
На відміну від гумору і сатири, іронію досить рідко використовують у мистецтві, адже втілення в мистецькому творі іронічного сміху, з одного боку, підвладне лише високообдарованому митцю, а з іншого – потребує освіченої, інтелектуально розвиненої аудиторії. Серед блискучих зразків «іронічних» творів слід назвати твори Еразма Рот-тердамського «Похвала глупоті» і Джонатана Свіфта «Казка бочки», «Скромна пропозиція для дітей ірландських бідняків».
Комічне в соціальному аспекті виражає життєдіяльність індивіда, яка не відповідає суспільно-історичній необхідності. Для суб'єкта комічного не існує руху історії, її суперечностей, тому фактично не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення соціальної дійсності. Комічне розкриває людину як соціальне пасивну істоту, яка байдужа до боротьби за нове. На противагу трагічним героям, які уособлюють суспільне значиму діяльність, пристрасть, бажання оновлення дійсності, суб'єкт комічного позбавлений цих благородних, піднесених якостей.
Комедія як жанр мистецтва, хоч і виникла в умовах античності, згодом розвивалася неоднозначно. Адже для створення високохудожньої комедії митець повинен мати випереджаюче мислення і в сучасних йому умовах побачити ті явища, які гальмують суспільний розвиток, спотворюють людські стосунки, руйнують мораль. Кожна справжня комедія, по суті, формує ідеал і систему прогресивних цінностей, критикуючи все те, що заважає їх утвердженню.
Комічне пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й комедію.