План
1. Характерні риси культури Ренесансу в Європі та Україні. Історичні умови розвитку культури Литовського періоду
2. Усна народна творчість. Театральне мистецтво. Музична культура. Ювелірне мистецтво
3. Архітектура. Іконопис. Живопис. Cкульптура
4. Освіта. Література. Літописання. Мистецтво книжкової мініатюри
Возможно вы искали - Реферат: Культура украшения тела. Пирсинг
5. Поняття і терміни
1. Характерні риси культури Ренесансу в Європі та Україні. Історичні умови розвитку культури Литовського періоду
Відродження, або Ренесанс (франц.) - термін для означення цілої епохи в культурному розвиткові країн Європи. В Італії - це XIV - XVI ст., в інших країнах Західної і Центральної Європи -середина XV - кінець XVI ст. Термін "рінашіта" (відродження), який вперше ввів італійський живописець і історик мистецтва Дж. Вазарі в середині XVI ст., означає нову фазу в історії мистецтва, яке відродило після середньовічного "занепаду" античні норми прекрасного. Використовуючи античну спадщину, інтелігенція не просто пасивно засвоювала староримську та давньогрецьку культуру, а переробляла її по-своєму, формуючи новий світогляд, протилежний світоглядові феодалізму, що панував до того. Друга назва нової культури, що зародилася в Італії - гуманізм - саме й свідчить про це. Гуманізм (лат. humanus - людський, людяний) - напрямок суспільної думки, який характеризується захистом свободи і гідності особистості, її всебічного розвитку. Гуманістична культура в центрі уваги ставила саму людину (homo - людина), а не божественне, потойбічне, як це було в середньовічній ідеології. У гуманістичному світогляді аскетизмові вже не лишалося місця. Земне існування визнавали самоцінним і реальним. Пізнання природи і людини оголошувалось суттю науки. На противагу песимістичним мотивам, що панували в світогляді середньовічних схоластів та містиків, у світогляді та настрої людей Відродження переважали оптимістичні мотиви; для них була характерна віра в людину, в світле майбутнє людства, в торжество людського розуму й освіти.
Культура Відродження невід'ємна від його гуманізму. Звільнення культури від опіки церкви; захист свободи думки; зруйнування перегородок між верствами і розкріпачення людської особистості - такі основні принципи гуманізму Ренесансу. Сутність гуманізму епохи Відродження - захист особистості і безмежна віра в особистість.
Відродження - це історична епоха, характерними, основними рисами якої є:
1) перехід від ремесла до мануфактури;
2) великі географічні відкриття і початок світової торгівлі;
3) творення сучасних національних держав;
4) початок книгодрукування;
5) "відкриття" античності і розквіт вільнодумства;
6) втрата церквою монополії на духовне життя і виникнення протестантства;
7) перемога Нідерландської революції під релігійними гаслами кальвінізму;
8) початок природознавства, мистецтва й літератури нового часу. Необхідними передумовами нового, буржуазного розвитку стали компас, порох та друкарський верстат. Саме книгодрукування, компас та вогнепальна зброя визначили головний вектор суспільного й культурного розвитку цієї епохи.
Всесвітньо-історичне значення для культурного прогресу людства мало винайдення книгодрукування і виробництво паперу. В середині XV ст. було винайдено книгодрукування через розбірний металевий шрифт. Заслуга винахідника книгодрукування, уродженця Майнца, що потім переїхав до Страсбурга, Йоганна Гутенберга (1400 - 1468) в тому, що він винайшов можливість набору тексту завдяки металевим буквам. Крім того, Гутенберг винайшов особливий прес-верстат, що давав можливість друкувати на обох сторінках паперового аркуша. Винахід був зроблений в 1445 р. і поширився з Німеччини по інших країнах. Вже з другої половини XV ст. почалося швидке витіснення книгою, надрукованої на папері пергаментних рукописів. Наприкінці XV ст. найбільшої популярності досяг венеціанський видавець-гуманіст Альд Мануцій, який у 1490 р. заснував друкарню, де надрукував твори багатьох античних авторів, а також твори видатних італійських письменників -гуманістів - Данте, Петрарки, Бокаччо. Наприкінці XV ст. стає широко відомою далеко за межами своєї країни французька видавнича фірма Етьєнів. Засновник цієї фірми Андрі Етьєн видав понад 100 творів з філософії, математики і астрономії, здебільшого латинською, а частково французькою мовами. Значення винайдення книгодрукування було епохальним. Книгодрукування в багато разів прискорило підготовку книг і разом з тим зменшило їхню вартість. Для розвитку освіти, науки, літератури створювались дуже сприятливі технічні умови, яких не було ні в стародавньому світі, ні в добу середньовіччя.
Характерною рисою нового світогляду був великий інтерес до дослідної науки, природознавства.
Для буржуазії, що народжувалася і була пов'язана з новою формою виробництва, тобто мануфактурою, був характерний інтерес до тих галузей техніки, експериментальної науки, які мали стосунок до торгівлі і мореплавства. Результатом були великі успіхи в кораблебудуванні і морському судноплавстві. Компас, який у Європі почали застосовувати у XII ст. і удосконалили у XVI ст. дав змогу за будь-якої погоди, при хмарному небі триматися визначеного курсу. У XV ст. були вдосконалені прилади (астролябія) для визначення широти місця знаходження корабля, що значно полегшило дальні морські плавання. Розвиткові науки в Західній Європі сприяли великі географічні відкриття кінця XV-XVI ст. Вони вперше практично показали людині, що Земля має кулясту форму, дали величезний запас нових фактів з багатьох наукових дисциплінам (астрономія, географія, ботаніка, зоологія) і здійснили прогресивний вплив на наукову думку загалом.
Перелом у розвитку наук про природу був викликаний також глибокими змінами у суспільній думці. В Європейських країнах складається новий світогляд, з'являється новий тип людини з іншими духовними запитами та ідеалами. Цей новий святогляд був протилежний середньовічному світоглядові. Представники нової ідеології вели боротьбу зі схаластикою, яка підкорювала розум церковним догматам. Величезне значення мала діяльність геніального Леонардо да Вінчі як вченого, математика, фізика, інженера. Галуззю природознавства, в якій вперше і найглибше виявився новий науковий дух і були зроблені великі відкриття, була астрономія. Вченим, що зробив сміливі наукові висновки з астрономічних спостережень і відкинув геоцентричну теорію Птолемея (II ст. н.е.) був геніальний польський вчений Міколай Коперник (1473 -1543), який створив нову, наукову, геліоцентричну систему (про обертання Землі та інших планет навколо Сонця), що в майбутньому отримала загальне визнання. Головна праця Коперника "Про обертання небесних сфер", вийшла в світ у 1543 р., незадовго до смерті знаменитого вченого. Значення роботи Коперника в історії світової науки величезне. Він звільнив науку від багатовікового хибного уявлення, яке підтримувала своїм авторитетом католицька церква і дав могутній поштовх подальшому розвитку вільної наукової думки.
В усіх сферах духовного життя: науці, філософії, літературі і мистецтві виникають нові явища.
1. Ренесанс - це ціла епоха у розвитку культури Європи в період переходу від Середньовіччя до Нового часу, а також назва художнього стилю, що прийшов на зміну готиці.
2. Ідейною основою культури Ренесансу стала філософія та естетика гуманізму. Гуманістичний індивідуалізм як принцип життя був сформований італійськими мислителями XIV - XV ст. В той час він ще позбавлений станового егоїстичного користолюбства і засвоюється освіченими представниками різних верств.
3. В Європі відбуваються принципові зміни в усьому культурному житті. Виникає дослідне природознавство, відкриваються і вивчаються пам'ятки античності, розквітає мистецтво і розвивається світський світогляд, що зламав духовне панування церкви виникають літератури на нових сучасних мовах та з'являється професійний театр Природньо, що в різних країнах культура епохи Відродження набувала різногс характеру залежно від місцевих умов.
Італійський Ренесанс
В Італії знову відроджується античний ідеал прекрасної, гармонійної людини. Однак це зовсім не свідчить про те, що Ренесанс лише повторює античну добу в культурі. За культурою Відродження стоїть тисячоліття культури середньовіччя і християнства, які збагатили естетику й мистецтво новими ідеалами та сюжетами. Особливий відбиток на всю культуру італійського Ренесансу наклала та обставина, що новий гуманістичний світогляд насамперед виявився у творах митців слова, пензля та різця: поетів, художників і скульпторів. Звідси - оригінальний художній характер епохи Відродження в Італії, а разом із тим і те величезне значення, яке мало мистецтво в той час. Ця епоха сповнена віри у необмежену силу розуму. Сприйняття дійсності перевіряється дослідом, контролюється розумом. Звідси - той дух порядку й міри, характерний для мистецтва Відродження. Хронологічні межі італійського Ренесансу охоплюють час з кінця XIII по кінець XVI ст. Доба італійського Відродження поділяється на декілька періодів: 1. Проторенесанс та треченто - кінець XIII - XIV ст.; 2. Раннє Відродження (кватроченто) -XV ст.; 3. Високий Ренесанс (чинквеченто) - кінець XV - кінець XVI ст. Плеяда видатних поетів, учених і діячів різних видів мистецтва брала участь у новому великому інтелектуальному русі. Останнім поетом середньовіччя і водночас першим поетом Ренесансу був флорентієць Данте (1265 - 1321). У його найвеличнішому творі "Божественна комедія" тісно стикається старий світ феодального світогляду і новий світ Відродження. Старим є самий задум поеми - мандрівка по загробному світі. Поема складається з трьох частин - "Пекло", "Чистилище" і "Рай". Але крізь старе потужно пробивається нове. Характерно, що Данте вибрав своїм провідником античного поета Вергілія, називаючи його "Вчителем". Данте розподіляє праведників і грішників у загробному світі відповідно до власних уявлень про справедливість, а не відповідно до вимог католицької церкви.
Українська культура періоду Ренесансу
Ренесанс (франц. Renaissance), або Відродження - ціла епоха в розвитку європейської культури XV - XVI ст. (для Італії з XIV ст.), яка за своїм ідейним гуманістичним змістом була перехідною від Середньовіччя до Нового часу. Незважаючи на те, що культура України (починаючи з середини XIV ст.), розвивалась у несприятливих умовах бездержавності, український народ створив свою оригінальну і високу культуру, в якій відбилася багатюща культурна спадщина і традиції Київської княжої держави, і яка розвивалася у тісному зв 'язку з європейською культурою. Культура України кінця XVI - першої половини XVII ст. цілком вкладається у загальноєвропейський культурно-історичний контекст. Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. в Україні відбувається культурно-національне піднесення великого масштабу і рівня, яке за оцінкою велета української історіографії Михайла Грушевського, було першим українським культурно-національним відродженням. Починаючи з середини XIV ст. культурне життя України розвивалося у несприятливих умовах. Територія України була розчленована між Польщею, Литвою, Угорщиною (закарпатські землі), Туреччиною (частина Буковини). Українські землі зазнавали безперервних спустошливих татарських вторгнень. Проте саме близько XIV - XVI ст. у зв'язку з консолідацією українського народу, в умовах боротьби за свій подальший етнічний розвиток, на новий рівень піднімається його культура. Використовуючи послаблення українських державних формацій після катастрофічної навали татаро-монгольських орд, Литва захопила Чернігово-Сіверщину (в 50-х рр. XIV ст.), Поділля та Київщину з Переяславщиною (в 60-х рр. XIV ст.). У результаті запеклої боротьби за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею, Польща загарбала Галицьку землю (1349 р.), і частину Західної Волині (Холм і Белз - 1377 р.) а Литва - більшу частину Волині.
Більш висока культура українських земель справила великий вплив на Литву, руське право ("Руська Правда") позначилося на праві Литви, руська (українська) мова стала державною мовою Великого князівства Литовського. Культурна спадщина українських князівств розчинила в собі невелику язичницьку Литву (власне литовців у Великому князівстві Литовському було 10%), принісши сюди і свої форми суспільного устрою, і правові стосунки, і свою писемну мову, оскільки литовської писемності на той час ще не існувало. Це значення "руської мови" в Литві відбилося у віршах Я.Пашкевича: Полска квітнет Лациною, Литва квітнет Русчизною. Умови для розвитку української культури погіршилися внаслідок Кревської унії Литви з Польщею 1385 р. Згідно з договором про унію (об'єднання) 1385 р. литовський князь Ягайло зобов'язався перейти у католицьку віру і навернути в католицтво все язичницьке населення Литви. Городельська унія 1413 р. зміцнила політичний союз Польщі і Литви та обмежувала участь православних у державному управлінні, тільки католики могли брати участь у великокняжій раді. У Галичині починається рішучий наступ на "схизматів" (православних). Польські пани зайняли в Галичині вищі посади і захопили там великі земельні володіння. Значна частина галицької шляхти окатоличилась і ополячилась. Збільшився приплив у Галицьку землю привілейованих німецьких, польських, єврейських торговців, що відтісняли українських міщан від торговельної діяльності та участі у міському самоврядуванні. Магдебурзьке право в Україні, порівняно із Західною Європою мало свої особливості, носило обмежений характер, і значно посилювало позиції іноземців в українських містах. Соціальне гноблення українських міщан доповнювалося національно-релігійним гнітом, що посилився наприкінці XV ст. Українських міщан у Львові витісняли у передмістя, а в самому місті вони мали право жити тільки на одній вулиці ("вулиця Руська"). Для захисту своїх соціально-економічних та націольно-релігійних інтересів львівське міщанство уже в XV ст. першим створило свою організацію - церковне братство. Згодом такі братства виникли в багатьох містах України. У другій половині XV ст. Україні почала загрожувати нова страшна небезпека з боку султанської Туреччини та її васала (з 1475 р.) - Кримського ханства. Турки-османи завоювали Візантію і 1453 р. впала її велична столиця - Константинополь. На початку XVI ст. турки підкорили собі Молдавію з Буковиною. Турецька навала була небезпекою, яка загрожувала всьому європейському розвиткові.
Водночас посилились набіги на Україну татар Кримського ханства, яких підтримувала хижацька Туреччина. Татари, починаючи з 1480 р., майже щороку нападали на Україну, палили, розоряли і спустошували міста і села, тисячі і тисячі людей забирали в полон, продавали їх у рабство на кримських і азійських ринках, або використовували як рабів у своєму господарстві. Картини цих бідувань українці яскраво відобразили в усній творчості, у високохудожніх історичних піснях і думах. В одній з таких пісень говориться:
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
А міленьку в полон взяли.
Татарські напади зустрічали незначний опір з боку польського і литовського урядів. Турецько-татарська небезпека, бажання литовської, української і білоруської шляхти отримати привілеї, які вже мала польська шляхта та агресивні плани польської дипломатії привели до укладання третьої політичної Люблінської унії 1569 р. Згідно з Люблінською угодою Литва зливалася з Польщею в одну державу - Річ Посполиту: із спільним главою, який титулувався королем польським і великим князем литовським і обирався на сеймі. Литва зрікається захоплених нею українських земель на користь Польщі. У складі автономного Литовського князівства залишилася Білорусія. Отже, польські магнати і шляхта, які остаточно захопили в 1387 р. Галичину і Західну Волинь, внаслідок Люблінської унії поширили своє панування майже на всю Україну. Після Люблінської унії польські магнати захопили на Правобережній Україні і в Придніпров'ї величезні земельні володіння. Постали великі латифундії Калиновських, Конєцпольських, Потоцьких, Жолкєвських, Синявських, Замойських, Язловецьких, Вишневецьких. За польськими магнатами пішла в Україну маса збіднілої, але пихатої польської шляхти, прагнучи земель, кріпаків, грошей, розваг, відтісняючи і литовців і українців від державного керма. Як вже зазначалося, в XVI ст. Європу охопив широкий реформаційний рух. Західноєвропейські реформаційні течії захопили, хоч і неглибоко, і польсько-литовську католицьку суспільність, що привело до послаблення католицької церкви. Однак ці складні часи не були тривалими і вже у 1560-х рр. спостерігаються виразні ознаки активізації католицької церкви. Підтримка католицької церкви урядами королів Є. Баторія (1576-1586) і ще більше, Сигізмунда III (1587-1632) допомогли їй відновити свої позиції в політичній й державній сфері. Цьому посиленню своїх сил і енергії католицька церква Польщі завдячувала насамперед католицькому ордену єзуїтів. Прибувши до Польщі в 1560 р. (за іншими даними - 1569 р.) єзуїти заснували низку своїх конгрегацій і повели надзвичайно енергійну роботу по відновленню впливу католицької церкви й зміцненню католицького руху серед польської суспільності. Дуже скоро вони здобули сильний вплив на вищі верстви Польщі.
Могутньою зброєю в руках єзуїтів була школа. Передусім вони захопили в свої руки виховання дітей з вищих, впливовіших верств, а для того відкривають одну за одною свої колегії і притягають масу молоді. У Вільні за Є. Баторія єзуїті створили академію (1579). Потім з'являються єзуїтські колегії в Полоцьку, Ярославлі галицькому, Львові, Луцьку, Барі, Перемишлі, у 1620 р. - в Києві, а 1624 р. - в Острозі. З педагогічного погляду їхня школа була малокорисна - бо давала лише зовнішню освіченість, присипляючи самостійну думку. Проте єзуїти надзвичайно майстерно вміли підкорити своєму впливові юнацтво. Батьки залюбки віддавали своїх дітей до їхніх шкіл, бо ніхто не міг так скоро навчити латинської мови, що вважалась тоді за ознаку вченості. За відсутністю власної школи вищого типу православна шляхта і заможні міщани також масово починають віддавати до єзуїтських колегій своїх дітей, зважаючи на високу репутацію, яку здобула єзуїтська школа серед польської аристократії. Метою ж єзуїтського виховання в українських землях було прагнення якнайскоріше обернути українських дітей у католицтво і водночас посіяти в них ненависть і зневагу до православ'я. Усіма силами дбали єзуїти про те, щоб прив'язати своїх питомців до католицтва, до свого ордену. Тому для переважної частини православних паничів ця єзуїтська наука завершувалася переходом на католицтво і розривом зі своєю народністю. З трьох синів лідера православних України князя Острозького, два старші стали католиками. Католицьким став дім кн. Слуцьких, найбільш аристократичного православного роду, котрих Слуцьке князівство поруч Острозького кн. ще у 1560-х рр. було вогнищем релігійно-національного відродження. Посилившись, єзуїти в останній чверті XVI ст. проповідують справжній похід на українську церкву і суспільність, сподіваючись на легкі тріумфи. Один з найвідоміших єзуїтських полемістів з Вільно П. Скарга в 1577 р. видав книгу "О jednosci Коsсіоlа", в якій заявив, що ніякої освіти й культури не може бути в Україні, бо "тільки дві є мови, котрими розповсюджена по всім світі віра свята, і без них ніхто не може опанувати ніякої науки, а особливо духовної - мова грецька і латинська... З слов'янською мовою ніхто не може бути ученим". Тому для українців нема іншого виходу, крім підданості католицькому костьолові. В тому ж дусі проповідував в Україні галасливий єзуїтський місіонер з ярославської колегії Б. Гербест. У своїй друкованій проповіді "Wywody" (1568 р.) ще різкіше, ніж Скарга, нападає він на "дурну, нужденну" Україну, з погордою трактуючи українство як пропащу суспільність.
Здобич здавалась зовсім легкою. Православна церква України переживала важкі часи. Відбуваються масові переходи української шляхти, духовенства, міщан у католицизм і деінтелектуалізація тих, хто залишився вірним православ'ю. Україна занепадає: втрачає еліту, школи полонізуються, селян закріпачують, сільських священиків гонять на панщину, доступу до освіти в них нема, подекуди навіть православні церкви, як засвідчує історик М. Костомаров, здаються в оренду шинкарям і перетворюються на шинки. Негаразди у православній церкві України були значною мірою спричинені тільки несприятливими політичними відносинами, в які її поставив чужий державний польський режим. Перспектива ж приєднання до римо-католицької церкви, здійснення унії обіцяло вищим верствам православних (шляхті, духовенству, заможному міщанству) зрівняння прав з католиками, доступ до тих сфер, доходів, які дотепер були їм недоступними. Уряд Сигізмунда III, вихованця єзуїтів, віддає всі свої засоби на послуги католицтву, не залишає нагод дати "іновірцям" відчувати всю скрутність свого становища, відчувати, що живуть вони в державі католицькій. Ієрархія православної церкви була поставлена перед дилемою: або продовжувати нерівну боротьбу, або піти на унію з римо-католицькою церквою. Цей вибір довелося робити в умовах занепаду константинопольського (вселенського) патріархату, який поступово втрачав моральний авторитет у християнському світі після захоплення турками Візантії у 1453 р. Навіть назва колишньої столиці Візантії - Константинополь - зникла з політичної карти світу: турки-мусульмани перейменували його на Стамбул. Турецькі султани втручалися у діяльність патріархів і константинопольські (царгородські) патріархи вже не могли допомогти православній церкві в Україні. І. Франко зазначав: "Турки довели клір православний, єпископів і патріархів до крайнього пониження і деморалізації".
До того ж константинопольський патріарх Єремія, як зверхник київської митрополії, чоловік нерозважний і занадто похопливий втручався у місцеві відносини дуже різко, не рахуючись з місцевими обставинами й відносинами в Україні. Це, зазначає М. Грушевський в своїй праці "Культурно-національний рух", справило "незвичайно прикре враження серед українсько-білоруської ієрархії, і вона задумує перейти під зверхність папи, прийняти унію". 6 жовтня 1596 р. відбувся Берестейський собор, який підпорядкував церковну організацію владі Папи Римського; церковні ієрархії, крім двох єпископів (Львівського та Перемишльського) прийняли зверхність римської курії. У Берестю, однак, як вказує видатний дослідник історії України М.Грушевський: "Вийшло не один, а два паралельні собори... Собор православних, який складався з делегатів патріарших, православного духовенства, депутатів шляхти і міщан з різних сторін України й Білорусії мав характер національного конгресу українсько-білоруського... Тим часом, як митрополичий собор займався проголошенням унії, собор православний займався її касуванням... Православного берестського собору, правосильного з православного канонічного становища, уніатсько-католицька сторона правильним не признала, і на такім становищу стало й правительство Польщі". "Унія завдячувала своє зростання тому, - зауважує визначний історик І.Крип'я-кевич, - що давала українському громадянству деяке забезпечення від польського наступу. Уніати належали до католицької церкви і були під опікою Рима, - польські екстремісти не могли нищити їх так безоглядно, як православних". Додамо, що про роль цієї церкви в наступний історичний період, який вже виходить за хронологічні межі нашої теми, знаний політичний діяч (1917-1921 рр.) і історик Д. Дорошенко писав, що "на західноукраїнських землях Греко-католицька церква протягом XVIII ст. ... зробилася головним заборолом української народності проти полонізації... Греко-католицька (уніатська) церква стала тут за останні часи справжньою національною церквою західноукраїнського племені". Народ України чинив упертий опір наступові польських магнатів і шляхти, турецько-татарській агресії, що проявлявся насамперед у формуванні та зростанні козацтва. Козацтво виникає наприкінці XV ст. на середині течії і в низов'ях Дніпра. Слово "козак" означає "вільна людина". Помітною фігурою серед козаків був український князь Дмитро Вишневецький. Він збудував за дніпровськими порогами, на острові Мала Хортиця замок (1554—1555 рр.), який і вважається прототипом Запорізької Січі. Д. Вишневецький став героєм однієї з найпопулярніших українських народних пісень про Байду.
Запорізькі козаки об'єднуються в струнку військову організацію - Військо Запорізьке з центром у Січі. Протягом тривалого часу Запорізька Січ була головною базою українського народу у відбитті турецько-татарської агресії, яка загрожувала населенню України фізичним винищенням. Всеєвропейської слави зажило козацтво завдяки морським походам, здійснюваним на турецькі володіння, які розпочалися з другої половини XVI ст. Козацтво стало військовим бар'єром проти татар і турків не тільки для України, але й для інших країн Європи, що переконливо засвідчує його загальноєвропейське значення. Поступово Запорізька Січ перетворюється у військово-політичний центр українського народу, який підіймався на збройну боротьбу проти соціальних і національних утисків польської влади. З кінця XVI ст. (1591 р.) починаються великі козацько-селянські повстання, які одне за одним потрясають Польщу. "Прагнення народних мас до окозачення почало набувати релігійного забарвлення. Уже повстання Наливайка і Лободи 1596 р. прикривалися захистом релігії" (М. Костомаров). Пізніше про мужність Северина Наливайка під час тортур та страти народ створив багато легенд. Т. Шевченко не раз згадує про нього у своїх творах ("Никита Гайдай", "Гайдамаки"). Перші козацькі повстання, які відбувалися напередодні і на початку релігійної боротьби у зв'язку з Берестейською унією, посилити опір і "козацтво почало виступати у ролі оборонця православної віри". Зростання сили козацтва в перші два десятиріччя XVII ст. і особливо за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1614-1622) мало велике значення в справі організації українських національних збройних сил. Здібний політичний, військовий і культурний діяч П. Конашевич-Сагайдачний був за походженням шляхтич з-під Самбора в Галичині, учився в Острозькій академії, уславився успішними морськими походами проти турків і татар. Сагайдачний трансформував козацтво у політичний чинник з державними цілями. Разом "з усім військом Запорізьким" він записався 1618 р. до Київського братства, майбутнього освітнього осередку Київської Колегії-Академії. 1620 р. під протекцією Сагайдачного патріарх Єрусалимський Феофан відновив православну ієрархію, висвятивши на церковному соборі в Києві на митрополита Йова Борецького, ректора Київської братської школи і чотирьох єпископів для Київської митрополії. Польський уряд готувався розпочати репресії проти Київського братства і православного духовенства, але війна з Туреччиною, яка невдало почалася для Польщі саме в 1620 р., утримала його від цього. Так, "найбільшим ділом Сагайдачного було поєднання козацької політики із змаганнями української інтелігенції. Сагайдачний, - підкреслює академік Крип'якевич, — поєднував у своїй особі тенденції цих двох найактивніших груп українського громадянства - козаччини і міщансько-духовної інтелігенції. Він у самому зародку зрозумів задуми діячів української культури. Гетьман взяв Київське братство під свій протекторат. Врешті 1620 р. під опікою Запорізького війська була висвячена нова православна ієрархія. Так разом в одному фронті стали міщанство, духовенство і козаччина. Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство і духовенство відчули за собою підпору мілітарної сили і могли далеко сміливіше й енергійніше впроваджувати в життя свої плани. З іншого боку, козаччина в свою програму взяла загальнонаціональні справи: оборону церкви й культури". Загалом, Козацтво було соціальним станом, що виконував обов'язки провідної верстви нації, "станом, - влучно зазначає оригінальний літературознавець Є.Маланюк, - аристократичним не лише "меча", а й "плуга", розуміючи під словом "плуг" поняття культури в найбільш державнотворчім значенні цього поняття".
У другій половині XVI ст. свої сили для культурної і національної боротьби організовує середня верства - міщанство. На думку А. Жуковського, О. Субтельного, І. Крип'якевича "провідну роль оборони православної віри і української нації перебрали на себе міщани". Міщани гуртувалися у братства, які поступово з числа церковних об'єднань перетворювалися на могутні культурні і освітні осередки, зі школами і друкарнями. Найраніше братства почали виникати в Галичині. Головним з них стало Львівське братство, яке завершило організаційне оформлення у 1585 р. Воно утворилося навколо Успенської церкви, ініціаторами його виступили ремісники, торгівці - брати Юрій та Іван Рогатинці, Д. Красовський, Хома Бабич. Львівське Успенське братство поклало початок новій формі громадської та культурно-освітньої діяльності. Братства виникають у багатьох містах Галичини, на Волині (Луцьк, 1617 р.), Київщині (Київ, кінець XVI ст.), Поділлі, у Вільно. До братств вступає також українська шляхта, середнє і вище православне духовенство, представники козацтва. "Братська організація, - зазначає М. Грушевський, - давала легальну, коректну в очах властей форму для організації православних елементів українських і білоруських... Братства заводили свою, хоч слабеньку, національну власть". Вбачаючи у братствах серйозну силу, яка піднялася на боротьбу проти польської агресії, східні патріархи підпорядкували Львівському братству всі інші українські братства (1586 р.). Братства, насамперед Львівське, Київське, Луцьке, отримали від патріархів право "ставропігії" (автономії від влади місцевих єпископів), правоконтролю над моральним життям як світських, так і духовних осіб. Так братства стали однією з основних форм консолідації широких верств українства у боротьбі за свої національні та соціальні права, за збереження віри, культурних традицій.
Висновки:
1. Іноземний гніт на українських землях, спустошливі татарські напади дуже несприятливо позначилися на культурному розвитку України. Правлячі кола Польщі, Угорщини, Туреччини своєю колоніальною політикою затримували розвиток національної культури українського народу. В Україну католицизм здійснює експансію не у своєму безпосередньо теологічному вигляді, а у вигляді віровчення тісно переплетеного з польським великодержавним шовінізмом з його планами створення "Великої Польщі" від Балтійського до Чорного моря. Польська агресія поставила український народ перед загрозою повної денаціоналізації.
2. Проте одночасно діяли й інші сили: соціально-економічні, військові, політичні, суспільні, релігійні - які рухали вперед українську культуру. Серед головних сил, які розвинулися наприкінці XVI - початку XVII ст. в Україні, видатний мислитель Франко назвав "зріст міщанства з його братствами, школами і друкарнями". Зросла кількість шкіл і підвищився їхній освітній рівень, починаючи вже з середини XV ст. Але це були школи початкового рівня, тому українська молодь продовжувала освіту за кордоном, в європейських університетах, зокрема, в Празі, Болоньї, Падуї, Парижі, Гейдельберзі, Лейдені та ін. Тільки протягом 1510-1560 р. у Краківському університеті навчалось 352 студенти з 51 міста України. В Празькому університеті, зважаючи на велику кількість студентів з України, навіть був створений для них окремий колегіум. У документах Сорбони (Париж) в 1353 р. зафіксовано отримання Петром Кордованом, вихідцем з Рутенії, ступеня магістра, а в 1449 р. Мартин Іоанн з Перемишля отримав ступінь доктора медицини в Болонському університеті. Загалом багато українців навчалось в таких видатних центрах ренесанс¬ної культури і науки, як Болонський та Падуанський університети, де викладали Пікко делла Мірандола, Галілео Галілей.
3. Керівною верствою України стало козацтво. Відомий дослідник Дмитро Яворницький в своїй фундаментальній праці "Історія запорізьких козаків" вказує: "низові козаки поступово дійшли до ролі захисників віри Христової протии мусульманства і православної проти католицизму, а разом з тим охоронців протии турків і татарів слов'янської народності".
Середньовічна максима, - "чия влада, того і релігія", - була тоді для Речі Посполитої польської, - пише відомий есеїст Є. Маланюк у змістовних "Нарисах з історії нашої культури", - цілком актуальним гаслом і метою. Але сталося так, що це гасло несподівано викликало з протилежної сторони гасло XVII ст.: "За віру і націю руську". І боротьба Польщі з Козацтвом в певнім періоді набрала рис "війни релігійної"".
4. Як зазначалося раніше, характерною рисою доби Ренесансу було формування національної самосвідомості у народів Європи. І саме наприкінці XVI – першій половині XVII ст. в Україні йшов послідовний процес формування національної самосвідомості українства, усвідомлення їм своєї етнічної ідентичності і власних національно-культурних цілей.
Саме високий рівень національної самосвідомості українського народу послужив тим потужним каталізатором, який посилив вибух Хмельниччини 1648-1657 рр., яка стимулювала розквіт вже нового культурного стилю - Козацького Бароко. Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість з культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини XVII ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд з цим відомий з давньоруських часів термін "Україна", передусім у зв'язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь і схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, а й етноніма. Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ-ХІV ст. в деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була "руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV-ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право. У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не тільки на Чорному морі, а й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники в боротьбі з Литвою – кочові татарські орди, які строго перейшли під протекцію Оттоманської Порти. У Литовський період (друга половина 14 століття) мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебратися якомога далі віднебезпеки. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, житии в якому не бажали навіть київські метрополити. Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процесс трансформації традиційної народної культури,який привів до культури власне української. Це був непомітний і незворотний процес.
2. Усна народна творчість. Театральне мистецтво. Музична культура. Ювелірне мистецтво
Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості. Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, ще
