Тамплієрів, над ними стояв Великий Магістр, що призначався довічно. Великий Магістр керував як військовими справами ордена на Сході, так і фінансовим станом на Заході.
Брати-тамплієри поділялися на чотири групи:
· лицарі, споряджені, як важка кавалерія (носили білі накидки з червоним хрестом);
· сержанти (serjens ), споряджені, як легка кавалерія. Їх набирали з нижчих соціальних класів, ніж лицарів (носили коричневі плащі);
· брати-прислужники: frères casaniers (брати-домосіди), які керували власністю ордену та frères de métiers (брати професій), які виконували функції прислуги та займались ремеслами;
Возможно вы искали - Курсовая работа: Личность и творчество Сальвадора Дали
· капелани були посвячені в сан та піклувалися про духовні потреби ордену.
Оскільки потреба в лицарях була дуже великою, були лицарі, які вступали до ордену на визначений проміжок часу, і згодом поверталися до світського життя. Також існували Fratres conjugati – одружені брати. Останні дві категорії лицарів носили чорні або коричневі плащі з червоним хрестом, щоб відрізнятися від довічних членів ордену, які оголосили целібат. Вони мали нижчий статус, ніж останні. Також брати-прислужники не відділялися від сержантів, навпаки, сержанти, які були добрими ремісниками або не могли воювати за станом здоров’я, виконували функції прислужників. Більшість членів ордену, включаючи лицарів та магістрів не вміли ні читати, ні писати (як і більшість лицарів того часу), вони походили з вищої знаті, проте з маловідомих родів.
В усі часи на кожного лицаря припадало до десяти людей, що його обслуговували. Деякі брати займалися лише банківською справою (переважно ті, що мали освіту), тому що ордену часто залишали свої статки на збереження учасники Хрестових походів. Проте основною місією тамплієрів була військова справа. Тамплієри використовували своє багатство, щоб збудувати численні укріплення в Святій Землі та, напевне, були одним з найбільш вмілих та дисциплінованих військових формувань свого часу. Також вони були знамениті своїм білим вбранням з червоним хрестом на серці або на грудях, що вирізняло їх від інших воїнів.
Посвячення в члени ордену накладало на людину великі зобов’язання та включало таємну церемонію. Небагато подробиць цієї церемонії було відомо в той час, що викликало підозри середньовічної інквізиції. Посвячені, принаймні на початку існування ордена, мали бути знатного походження, мати легітимний спадок та мати бажання передати весь свій статок разом з майном до власності ордена. Пізніше для посвячення в члени ордена потрібно було дати обітницю бідності, незайманості, благочестя та послуху. Головним правилом для воїнів ордена було ніколи не здаватися у полон. Безстрашшя та безкомпромісність тамплієрів, у поєднанні з відмінною бойовою виучкою та важким озброєнням зробили їх елітним формуванням середньовіччя, що наводило страх на ворогів.
Орден було засновано близько 1118 року французькими лицарями Гуго де Пейном, учасником Першого Хрестового походу, та Годфреєм де Сент Омером для захисту пілігримів на їх шляху із Яффи та Єрусалима. Спочатку лицарі (яких було тоді дев’ятеро) жили подарунками та речами, що були вже непотрібні їх власникам. Через це вони стали відомими як Бідні Лицарі Христа . Король Балдвін ІІ Єрусалимський виділив місце для їх головного органу на Храмові Горі над руїнами будівлі, що вважалася Храмом Соломона. Саме через цю обставину орден взяв собі назву Бідних Лицарів Христа та Храму Соломона .
Похожий материал - Реферат: Ліногравюра
Орден швидко ріс завдяки підтримці церковних лідерів, таких як Бернард Клервоський, і був звільнений від сплати податків будь-кому, окрім Папи. Завдяки такі офіційній санкції орден отримував великі пожертви грошей, земель та молодих людей із знаті по всій Європі, оскільки знатні роди заохочувалися духовенством в такий спосіб брати участь у Хрестових походах. Тамплієри воювали разом з королями Людовиком VII французьким та Річардом І англійським, а також брали участь у битвах в Іспанії та Португалії.
Хоча найважливішою місією тамплієрів була військова, лише невелика кількість із них насправді воювала, в той час як багато інших розбудовували фінансову інфраструктуру для підтримки воїнів. Орден також запровадив довірювальні листи для пілігримів, які йшли до Святої Землі. Пілігрими залишали свої цінності ордену перед подорожжю. Ці листи можна розглядати, як перші чеки. Завдяки поєднанню пожертв та практичного бізнесу, орден протягом 12-го — 13-го століть мав великі площі землі в Європі та на Близькому Сході, будував церкви та замки, купував ферми та виноградники, займався ремісництвом, а також ввозом та вивозом товарів, мав свій власний флот і навіть деякий час володів островом Кіпр.
Після того, як Саладін здобув Єрусалим наприкінці 12-го століття, Хрестові походи поступово припинилися і підтримка ордена в Європі також почала зникати. На початку 14-го століття Філіп IV (за іронією також відомий як Філіп Прекрасний ) мав велику потребу в грошах для продовження війни проти Англії. В п’ятницю 13 жовтня 1307 року (дата, що пов’язується, можливо помилково, з народженням легенди про п’ятницю тринадцяте) за наказом Філіпа було заарештовано всіх французьких тамплієрів, їх звинувачено в численних єресях, та катовано французькою владою (номінально — Інквізицією), доки вони не „зізналися”. Це звільнило Філіпа від зобов’язання сплатити величезні кошти, які він позичав у ордена та виправдало розграбування орденського майна. 1312 року через суспільну думку та скандал, а також через тиск з боку Філіпа (не без допомоги якого Клемент V став Папою) Клемент V офіційно розформував орден під час Віденського Собору, незважаючи на бажання Собору зберегти орден. І хоча всі землі тамплієрів переходили до ордену госпітальєрів, Філіпові вдалося заволодіти великою частиною земель ордена у Франції.
Влада деяких інших європейських країн також переслідувала орден у судовому порядку, намагаючись зменшити кількість церковних володінь. 1314 року трьох лідерів тамплієрів, включаючи Великого Магістра Жака де Молея, було спалено живцем французькою владою після того, як вони публічно відмовилися визнавати будь-яку провину.
Тамплієрів, що ще залишалися в Європі, заарештовували та судили за папським наказом (проте, майже нікого не було засуджено). Члени ордену після його розформування вступали до інших військових орденів, таких як Орден Христа чи Лицарі Госпітальєри, або до релігійно-філософських Бенедиктинських чи Августинських орденів. Деякі поверталися до світського життя, а інші, можливо, тікали до країн, на які не поширювалася папська юрисдикція, наприклад, до Англії або до відлученої від церкви Шотландії. Але лишаються запитання, що ж сталося з тисячами тамплієрів по всій Європі, і куди подівся флот ордена, який зник з Ла Рошелі в п'ятницю 13 жовтня 1307 року. Також не було знайдено велетенського архіву тамплієрів, в якому містилися всі відомості про їх фінансову діяльність. Невідомо, чи було його знищено.
Очень интересно - Реферат: Літні звичаї та обряди
В новітні часи Римо-католицька церква визнала дії відносно ордена несправедливими, і не було нічого, щоб суперечило її вченню ні в діях ордена, ні в його Правилах. Також Церква відзначила, що Папа у той час знаходився під сильним тиском з боку Філіпа IV.
6. Відображення лицарів в літературі
Лицарський кодекс знайшов відображення в лицарській літературі. Її вершиною вважається світська лірична поезія трубадурів народною мовою, яка виникла на півдні Франції (Лангедок). Вони створюють культ Прекрасної Дами, служачи якій, лицар повинен дотримуватися правил «куртуазії». «Куртуазія», крім військової доблесті, вимагала уміння поводитися у світському товаристві, підтримувати розмову, співати. Був розроблений особливий ритуал залицяння до панянок. Навіть в любовній ліриці, в описі почуттів лицаря до пані частіше за все використовується характерна станова термінологія: присяга, служіння, дарування, сеньйор, васал.
По всій Європі розвивається і жанр лицарського роману. Для його сюжету були обов'язкові ідеальне «лицарське» кохання, військові подвиги в ім'я особистої слави, небезпечні пригоди. Романи широко відображали побут і вдачі свого часу. У той же час в них вже помітний інтерес до окремої людської особи. Найбільш популярні сюжети — про лицарів «Круглого стола», про легендарного короля бриттів Артура, лицаря Ланселота, Трістана та Ізольду. Багато в чому завдяки літературі в нашій свідомості досі живе романтичний образ благородного середньовічного лицаря.
До лицарської літератури можна віднести геніального письменника свого часу, Сервантеса, твори якого дійшли до нашого часу і мають велику популярність.
Вам будет интересно - Реферат: Літописання Київської Русі
Лицарі та лицарська література
Центральною ідеєю твору Сервантеса є “міф про лицаря”, що оволодів свідомістю головного героя. Цей “міф про лицаря” в Іспанії епохи Відродження став національним варіантом “міфу про людину”, тобто особистість, що має необмежені можливості для самореалізації у світі, сповненому дивами, перепонами, небезпекою, але підкореному благому Провидінню.
Інститут лицарства, що відігравав у житті західноєвропейського середньовічного суспільства суттєву роль, був породжений особливостями структури феодального суспільства. За прийнятим у ХІ столітті законом про наслідування латифундій та станів, усі землі й усе майно померлого феодала переходили у спадщину лише до старшого сина, а всі інші сини мали самі дбати про себе. Дехто з них обирав церковну кар'єру, та більшість поповнювала лицарський стан. Лицарі мали нести військову службу у могутніх феодалів, служити при дворах, виступати у хрестові походи.
Поступово лицарство виросло у могутню, широко розгалужену організацію, що жила за своїми законами і певними правилами моралі та етики. Лицарський кодекс правил поведінки, честі й доблесті відзначався гуманністю і благородством. Лицар давав клятву бути стійким і мужнім, чесним і справедливим, добрим і щедрим, захищати усіх слабких та беззахисних, особливо жінок, бути безмежно відданим своєму сюзеренові та завжди готовим стати на захист країни й церкви тощо. Кожен лицар мав служити своїй дамі серця, якій він присвячував усі свої перемоги. Ця піднесена постать ідеального лицаря була створена уявою численних лицарських поетів і романістів. Насправді ж таких благородних героїв майже не існувало, оскільки в реальному житті ці високі ідеали часто переходили навіть у свою протилежність.
Головною особливістю лицарських романів є наявність фантастичних та авантюрних елементів. Герой такого роману діє, маючи на меті інтереси і накази своєї Прекрасної дами. Лицар зустрічається у двобої з іншими лицарями, фантастичними чудовиськами, бореться проти чаклунів і таким чином завойовує собі славу в віках.
Похожий материал - Реферат: Лозоплетение и ажурная резьба по дереву
Занесені трубадурами із Франції лицарські романи з'явилися в Іспанії у другій половині XIV століття. Розквіт їх популярності на батьківщині Сервантеса спостерігається на початку XVI століття, тобто на три віки пізніше, ніж у Франції, Німеччині та Англії. Головним взірцем для авторів іспанських романів слугувала передовсім лицарська література Англії і Франції. Багато романів цих країн було перекладено у XV столітті іспанською мовою. На початку XVI століття з'явилися й іспанські лицарські романи, що мали великий успіх у читачів. Найбільшою популярністю користувалися “Зерцало принців і лицарів, у якому розповідається про безсмертні подвиги лицаря Феба та його брата Росиклера”, “Лісуарте Грецький”, “Амадіс Гальський”, “Беліаніс Грецький” та ін.
Найбільш відомим лицарським романом був “Амадіс Гальський”, опублікований в Сарагосі у 1508 році. Схема його типова для творів цього жанру: Амадіс, син короля Гальського і принцеси Єлисени, служить не батьківщині, не королю, а своїй дамі Оріані. Образ героя побудований на контрасті: це сміливий, мужній воїн і водночас галантний, тремтливий закоханий. На честь своєї дами він бореться з велетнями, казковими чудовиськами, і за свої подвиги отримує імена: Лицар змії, Лицар Полум'яного Меча, Лицар Юної Шпаги, Лицар Карлика. Його зведений брат Галаон не поступається Амадісу у мужності, але, на відміну від нього, Галаон мінливий у коханні.
Книга про Амадіса Гальського мала багато продовжень, які, однак, були позбавлені ідейної і художньої глибини, у порівнянні з першим романом. Так, існують романи про сина Амадіса — Еспландіана, його племінника Флорисандо та онука Лісуарте. Услід за “сім'єю Амадісів” з'явилися й інші герої-ліцарі, про яких було написано безліч романів.
Лицарська література переносила читачів у світ ілюзій, які відволікали від проблем реальної дійсності. Лицарі та їх подвиги були близькими і зрозумілими людям, які недавно завершили війну з маврами і ходили у плавання в далекі країни. Лицарські романи писалися доступним стилем, вони розважали людей та зверталися до їх добрих почуттів. Вони, насамперед, описували вічні теми: смертельну небезпеку та піднесене кохання. Боротьба добра зі злом в цих творах завжди закінчувалася перемогою добра. Лицарська література описувала те, як усе повинно бути, а не те, як було насправді.