Прийняття Руссю християнства та короткий нарис виникнення і розвитку апокрифічної літератури
Серед повного розпалу творчості народного поетичного генія наприкінці X століття, за святого рівноапостольного князя Володимира, Русь прийняла християнство. Прийняття християнства, строго кажучи, було першою важливою подією в культурному житті Русі. З нього почалась у нас писемність, почалась освіта, яка відкрила можливість літературного розвитку.
З прийняттям християнства Русь увійшла в тісні дружні зносини передовсім з Візантією. Звідси, якщо лиш не з ближчого Корсуня або грецького Херсонеса Таврійського, вона одержала твори релігійного мистецтва, своє перше духовенство й священні та церковно-богослужебні книги. Звідси ж вона одержала безліч повчальної літератури, а також літератури історичної у формі хронік і хронографів. Візантія згодом дала нам у різних свято-отецьких писаннях, «шестиденниках» і т. ін. — доволі бідні, втім, — відомості з галузі природознавства. Від неї ж ідуть взірці красного письменства як в уривках релігійної гімнології, що ввійшли до церковних урочистих співів, так і в повістях і піснях світського змісту. Ці останні твори, що перекладалися за найдавнішої доби нашої писемності, не лише задовольняли потребу наших предків у читанні поетичних творів, але разом з тим давали готові взірці й мотиви для власних таких же творів. На жаль, Візантія не дала нам систематичної, пристосованої для освіти широких мас, школи, якої, втім, і сама, власне кажучи, не мала; не дала також нам знайомства з давньокласичною літературою й наукою, тому що в ній самій ці традиції були занедбані, та й Русь не була ще спроможна прийняти їх.
Не менш сильним був у цей час вплив на Русь східних слов'ян — сербів, а надто болгар, яких ріднила з нашими предками єдність віри у формі православного сповідання і єдність церковно-літературної мови. Цей період літератури болгар, сербів і руських, аж до XIV століття, являє цілковиту єдність за своїм церковно-візантійським характером і за основним змістом своїм, чому сприяли:
1) спільні церковні книги,
Возможно вы искали - Курсовая работа: Розвиток дитячого психологізму у творах А. Тесленко
2) часті церковні зносини, що приводили до руських болгарське і сербське духовенство,
3) зв'язки з Афоном, де кожне з цих племен мало свої монастирі і своїх представників — подвижників і переписувачів книг і
4) єдність умовної старослов'янської мови, що стала мовою їхньої загальної літератури.
Між іншим, як із Візантії, так і з Болгарії перейшло до нас чимало апокрифів8 та апокрифічних сказань, які невдовзі стали чи не найприємнішим духовним поживком для ново-освічених предків наших. Апокрифічні сказання становлять велику царину релігійних легенд, що виникли за часів глибокої давнини на ґрунті релігійного вірування, під впливом священних біблійних книг. Первісна основа апокрифічних сказань — давні легенди, які були в іудеїв не лише до початку писемності, але й за часів самої писемності, збереглися до порівняно пізніших християнських часів і перейшли до християнських книг. З'явившись у давні часи, вони спершу переходили від одного покоління до другого шляхом усного переповідання, а потім зібрані були в окремі книги. Ревне збирання давніх легенд почалося в іудеїв особливо після полону Вавілонського; воно зосереджувалося переважно в школах рабинів, і ним займалися особливі вчителі, які відомі з початку III століття до Р. X. під назвою танаїмів, а з кінця II століття до Р. X. — амораїмів. Зібрані таким чином перекази ввійшли до Талмуда, книг кабалістів, книги Яшар та багатьох інших іудейських книг.
До якого саме часу належить поява перших апокрифічних книг, визначити важко. Перше посилання на них звичайно вбачають у 47—48 віршах 14-ї глави 3-ї книги Ездри, де, крім 24-х давніх канонічних книг, згадуються ще 70 книг нових і останніх, під якими письменники перших віків християнства мали на увазі давньоіудейські апокрифи.
Похожий материал - Реферат: Розвиток драматургії і театру у 80-90-х рр. ХІХст. в Україні
Деякі з апокрифічних сказань за своїм характером доволі близькі до біблійних; наприклад, такі, як легенди про Авраама, Йосифа й Мойсея, вміщені у творах Йосифа Флавія і в книзі Яшар. А інші являють плід хитромудрих тлумачень Святого Письма і переказів іудейських рабинів. У всіх таких апокрифічних сказаннях відбивається посилене прагнення якомога більше піднести єврейську історію в повному II обсязі від початку і до кінця. Звідси, в них щороку помічається неймовірне перебільшення, що переходить усякі межі; всі особи й події так прикрашаються, що зовсім втрачають свій істинний біблійний тип і стають цілком міфічними. Там, де Святе Письмо розповідає про звичайну подію, іудейські апокрифи вбачають неодмінно диво, у здійсненні якого беруть безпосередню участь янголи, духи й демони; а де Святе Письмо справді говорить про диво, там в апокрифах з'являється стільки перебільшень і прикрас, що диво втрачає своє високе достоїнство і здається відверто невірогідним. Джерело чудесного, що ним так наповнені апокрифічні сказання, полягає часто не у всемогутності Божій, а в різних чарівних предметах, іноді в силі духів. Всі тлумачення Святого Письма, з яких виводяться ці сказання і якими вони потверджуються, позначені або надзвичайною дріб'язковістю, що прив'язується до букви, до окремого вислову, до одного слова, або заплутаністю, дивним містицизмом і хитрим символізмом. На них, як і на самих сказаннях, яскраво позначилися ті властивості, які, природно, мали розвинутися в іудейському народі, коли він, утративши верховодство Боже через пророків і підпавши впливові інших народів, став жити під проводом своїх рабинів, котрих Спаситель охарактеризував сліпими проводирями сліпих (Євангелія від святого Матвія: 23,16). Ці сліпі проводирі й привели іудеїв до найтемніших уявлень майже про всіх старозавітних осіб і події, до того ж деякі апокрифічні сказання відверто перейняті вже духом пізнішого іудейства, в них різко окреслюються сліди перського, а надто грецького впливу.
З іудейських книг та іудейських легенд апокрифічні сказання з найперших часів християнства почали переходити в християнські книги. Християнські апологети, захищаючи новозавітне вчення у зв'язку зі старозавітною історією, часто зверталися до творів іудейських письменників, особливо до творів Філона та Йосифа Флавія, і запозичували з них деякі сказання про старозавітних осіб і події; християнські екзегети, пояснюючи священні книги, також нерідко посилались на ті сказання, які вони зустрічали в усних переказах, апокрифах та інших іудейських книгах; літописці та історики, викладаючи давню історію за Біблією, на додаток до біблійної оповіді наводили і апокрифічні сказання.
Переходячи до християнських книг, багато апокрифічних сказань, природно, мусили змінитися і набути іншого — вже християнського — колориту.
Водночас у християнській Церкві були створені і свої апокрифи. Благочестиве почуття і уява християн перших віків не задовольнялися тими стислими легендами про життя і діяння Спасителя, Богоматері та святих апостолів, які містилися в канонічних книгах Нового Заповіту, і намагалися доповнити ці легенди різними подробицями з переказів. А переказів цих у перші часи, коли християнське просвітництво поширювалося не стільки за допомогою книг, скільки через усні настанови і розповіді, було, звичайно, дуже багато. За відсутності освіти в розповідях не завжди могли відрізнити істину від вигадки, а потяг до чудесного і прагнення в усьому бачити особливий смисл готові були прийняти за істину навіть найнеймовірніше сказання. Окрема думка Святого Письма, часто стислий вислів його або навіть одне слово, під впливом збудженої уяви перетворювалися на цілу подію.
Предметом деяких апокрифів є легенди про мучеників, сповідників, подвижників і вчителів — цих героїв віри і Церкви, що вражали уяву сучасників і наступних поколінь своїми подвигами і високоблагочинною діяльністю на користь віруючих.
Очень интересно - Контрольная работа: Розвиток літератури середньовіччя
Нарешті, деякі апокрифи завдячують своїм походженням різним єретикам, котрі укладали їх з тією метою, щоб захистити і поширити своє псевдовчення. Так виникли «Євангеліє Никодима», «Євангеліє Якова», «Листування Ісуса Христа з Авгарем», «Мандри апостолів», «Мандри євангелістів», «Плач Богородиці», «Діяння апостольські», «Апокаліпсиси» тощо.
Найсприятливіший ґрунт для себе серед слов'янських племен апокрифи знайшли в Болгарії. Тут в X столітті, за царя Петра, з'явилась єресь богомилів, що поширилась згодом і в інших слов'янських країнах. Як галузь маніхейства богомили, подібно до маніхеїв, прийняли близьке до давньоперського релігійного дуалізму вчення про два начала світу — добре, Бога, і зле, Сатанаїла. Бога вони визнавали творцем лише невидимого, духовного світу, а створення видимої природи і самої людини по тілу, або тілесної природи людини, приписували Сатанаїлу. Подаючи весь давній період од початку світу до явлення Спасителя часом повного панування Сатанаїла в роду людському, вони відкидали Старий Заповіт як твір злого начала, і засуджували закон Мойсея і писання пророків. Проте, відкидаючи писання Мойсея і пророків, богомили користувалися апокрифічними сказаннями та книгами і самі укладали такі книги. Принаймні засновнику секти — попу Єремії, на прізвисько Богомил, в «індексах» хибних, одлучених книг приписуються такі апокрифи: «Про древо хресне», «Про Святу Трійцю», «Про Христа, як його за попа ставили», «Питання Єремії до Богородиці», «Як Христос плугом орав», «Сказання про те, як Пров Христа другом назвав», «Питання й відповіді про те, від скількох частин створений був Адам» та неправдиві молитви про трясавиць і нежитів.
Нежить — демонічна істота, котра уособлювала поняття хвороби і взагалі всякої нечистої сили.
Але зміст усіх зазначених апокрифів, крім молитов про трясавиць і нежитів, що ґрунтуються на народних слов'янських віруваннях, показує: вони — не оригінальні твори, а лиш переробка апокрифічних сказань, які існували у візантійській писемності.
Все значення апокрифів щодо Біблії обмежується тільки тим, що в них убачаються певні сліди давніх істинних переказів; принаймні деякі з тих легенд, що містяться в них, потверджуються свідченнями самих новозавітних книг. З другого боку, апокрифи розкривають перед нами внутрішнє життя свого часу; в них надзвичайно яскраво відбивається загальний склад та ідеальні настрої тих давно минулих часів, коли їх складено. Апокрифи показують нам, в якому світлі уявлялись за давніх часів священні особи і події, як вони настроювали уяву народу, які виховували в ньому почуття і прагнення; характеризують загалом релігійно-моральний світогляд давнини.
Вам будет интересно - Реферат: Творчество поэтов-декабристов
Та особливо важливе значення апокрифічні сказання мають з погляду літературного й художнього. Вони являють велику й багату царину давнього релігійного епосу, створеного живим, теплим віруванням та благочестивою фантазією Сходу, — релігійного епосу, в якому з-поміж різних помилкових поглядів і анахронізмів трапляється багато чудових ідей, сміливих і оригінальних мотивів, багато надзвичайно зворушливих і поетичних картин, перейнятих часто повчальними моральними настановами. Ось чому апокрифи, незважаючи на заборону і переслідування їх, переходили від одного народу до інших, проникали в мистецтво й літературу, постачали, особливо в давні й середні віки, сюжети для духовної поезії, живопису й скульптури і взагалі справляли величезний вплив на склад релігійних народних понять. Зміст апокрифічних сказань був таким, що не міг не захоплювати благочестивого і допитливого читача; в основі багатьох з них лежав готовий народний переказ, а якщо працювала й особиста фантазія укладача, то — в дусі тієї ж релігійно-поетичної творчості. Один раз занесене до книги, сказання легко поширювалося в середовищі, таким же чином настроєному, — надто в ті часи, коли канонічне й неканонічне ще мало розрізнялося. Дуже промовляло на користь апокрифів і те, що багато з них повторювало авторитетну форму книг самого Святого Письма. У надписах їхніх стояли священні імена (патріархи, Мойсей, Давид, Соломон, пророки, апостоли та ін.). Тон був біблійний і євангельський — та ж піднесена простота, те ж важливе пророче, іноді загадкове слово. Самі оповіді подавалися наче конче потрібним додатком до того, що не було доказане в біблійних книгах, і що було, одначе, сповнене величезного інтересу для віруючого, котрий природно прагнув ближче пізнати таємниці Божественного світоврядування. Там, де біблійна чи євангельська оповідь була стислою і де мимоволі виникало питання, апокриф з'являвся, щоб дорозповісти те, чого не було в священній книзі, і пропонував безліч найпринадливіших, часто разючих і звичайно наочних подробиць. Світотворення, доля перших людей, патріархів, царів іудейських викладені у Старому Заповіті дуже стисло, або залишали непоясненими багато питань, що хвилювали релігійну цікавість, — а старозавітні апокрифи докладно розповідали про Адама і Єву, їхнє гріхопадіння і вигнання з раю; розповідали про Еноха, Мельхиседека, Авраама, Мойсея, про царів Давида і Соломона. Старий Заповіт не говорив про те, як давні люди влаштовували своє життя, здобували перші знання, винаходили різні мистецтва, — про все це повідомляли «Мале Буття» і «Сказання про Адама і Єву». Не менше минувшини цікавили питання майбуття — і апокрифічні книги впевнено говорили про пришестя Месії, про майбутні часи, про блаженство праведників і страждання грішників («Сказання про праведного Еноха», «Одкровення Авраама», «Сходження Ісаї»). Уявлення про те перетворення, яке пов'язує Старий Заповіт з Новим, дало привід у сказанні «Про хресне древо» провести цілу історію цього древа з часів Адама до побудови Соломоном храму Єрусалимського і потім до самої Голгофи. Новозавітні апокрифи тоном цілковитої певності і нерідко з непідробною поезією повідомляють багато подробиць про дитинство Христа Спасителя і різні події Його земного життя («Євангелія» Іякова, Никодима, Хоми), про Пресвяту Богородицю та її материнське заступництво за грішний рід людський перед Своїм Божественним Сином («Слово про Різдво Пресвятої Богородиці», «Слово Івана Богослова» та ін.). Історія апостолів також мала свої апокрифічні пам'ятки. Це — «Мандри апостольські», відомі в рукописах під заголовками: «Слово святих апостолів Петра, Андрія, Матвія, Рута і Олександра», «Діяння і муки апостолів Петра і Павла», «Діяння апостола Павла і великомучениці Теклі», «Діяння апостола Пилипа», «Діяння і муки апостола Хоми», «Апокаліпсиси» різних апостолів та багато інших. Чимало апокрифів і апокрифічних сказань присвячено питанням есхатологічного характеру («Ходіння Богородиці по муках», «Слово про видіння апостола Павла», «Питання Івана Богослова Авраамові на Єлеонській горі» тощо).
Такий зміст апокрифів та апокрифічних сказань мимоволі захоплював і принаджував простодушних благочестивих і жадібних до знання читачів на всьому величезному просторі християнського світу — від Палестини й Малої Азії до крайнього заходу Європи і від Ефіопії до скандінавської і руської півночі.
Вплив християнства та апокрифічних творів на народний світогляд і українську народну словесність
Введення християнства на Русі спричинило величезний переворот у світогляді й побуті наших предків. У своїх уже доволі близьких . наслідках християнство стало важливою і політичною, й моральною силою.
Яким би слабким спочатку не було в народу розуміння нового віровчення, воно, однак, було першим цілісним кодексом космогонії і моралі, обставлене було правильною і у великих осередках урочистою обрядовістю, в храмах небаченої доти краси, з постійним втручанням в особисте життя кожного, з прикладами власного аскетичного ентузіазму, що, безперечно, мало сильний вплив, з багатим запасом релігійно-чудесного, нарешті — з готовими священними і церковно-богослужбовими книгами, які поклали початок освіти й писемності. Старовина була, зрозуміло, дорога загалові як звичне вірування, люба своїми веселими святами, внаслідок чого загал утримав надовго багато що з її запасу; проте як віровчення старовина не могла вже змагатися з християнством, особливо після того, коли ореол святості й чуда оточив самих руських подвижників і страдників, якими невдовзі стали превелебні Антоній та Феодосій Печерські, варяги Феодор і син його Іоан, страстотерпники Борис і Гліб, свята княгиня Ольга, святий рівноапостольний князь Володимир та багато інших. До їх шанування долучилося шанування найуславленіших храмів, монастирів, чудотворних ікон, святих мощей, які стали місцевими святинями і водночас символами місцевого патріотизму за часів князівських міжусобиць і змагань земель між собою. Примноження святинь супроводжувалося розвитком легенд, що майже одразу переходили в писемність, а відтак і в народну духовну поезію, і взагалі християнсько-легендарний матеріал посів чільне місце в народному переказі і разом зі спогадами з язичницької старовини створив новий складний, і до того ж украй плутаний народний світогляд, що існує почасти в народі й дотепер.
Похожий материал - Реферат: Творчество русского поэта Брюсова
Із зустрічі двох світоглядів створився той середній стан, який давні пастирі Руської Церкви назвали «двовірством». Християнське вчення з його сумарною проповіддю і доволі абстрактною догматикою двоїлося з тими первісними язичницькими уявленнями, якими батьки й діди жили цілі віки і які ввійшли в плоть і кров дітей і поки що нічим не були ще порушені. Новонавернені предки наші поділилися на дві групи. Б одній, меншій, до певної міри пустила коріння церковна освіта, про запровадження якої так дбав святий рівноапостольний князь Володимир, і тут, на ґрунті перших церковнослов'янських творів, принесених з Візантії через Болгарію і безпосередньо з Болгарії, невдовзі стала розвиватися власна наслідувальна література церковного характеру. Другу групу, незрівнянно численнішу, склала народна маса. До неї вчення доходило уривками, книг вона не читала, хоча з плином часу звикла до обрядного зовнішнього вигляду, засвоїла деякі основні істини християнського віровчення, жадібно сприймала легенди, але в цілому порядку побуту тривалий час лишалась на колишньому своєму первісному щаблі. В народній масі відбувалося змішання предметів поклоніння, давніх богів з християнськими святими (Перун — та Ілля Пророк, Волос — і святий Власій та ін.). Не було забуто старих головних богів, тим паче були пам'ятні всі ті дрібні представники міфології, які пересновували народний побут у всіх напрямках. Викривачі незмінно озброюються проти «поганських» звичаїв, «бісівських» пісень і розваг; прямо згадують про поклоніння давнім язичницьким божествам і вогню — Сварожичу, про жертви Роду й Рожанцям, бісам, колодам і колодязям і про різні обряди язичницької давнини. Викриття не раз свідчать про те, що в народі довго не міг утвердитися християнський шлюб, замість якого далі діяв давній звичай — «умикання» (викрадання), або купівля нареченої, або шлюб за умовою, з посагом. Де за християнським ученням потрібна була молитва, ці удавані християни звертались до «чародійства», вузлів («науз»), нашептів і т. ін. Тоді ж відбулась і та заміна давніх язичницьких свят християнськими, початок якій покладено було, певно, ще на слов'янському півдні. Словом, як, з одного боку, під видимим християнським зовнішнім виглядом тримались рештки язичництва, так, з другого боку, і нове вірування переінакшувалося й засвоювалося під впливом давньої міфології. Народна маса, далека від книжності, не спроможна була відмовитися від звичної предківщини і приймала з християнського вчення головним чином те, що в уявленнях її зближалося з цією предківщиною. Але до певної міри це змішання трималося і серед самих книжників, які виявилися надто великими любителями «відлученої», міфологічно-християнської літератури.
Отже, в давньому народному побуті спершу після прийняття християнства утворилося два світогляди — церковний і народно-двовірський. Перший наполегливо повторював християнські повчання; другий видозмінювався з плином часу, приймав дедалі більшу частку християнських мотивів, дедалі більше забував предківщину, що природно поволі вимирала, та все ж таки зберіг її настільки, що вона в усному переказі, хоч і уривчасто, дожила до нашого часу.
Надалі у своєму розвитку народний світогляд зазнав особливо сильного впливу так званої «ложної», «відлученої», або апокрифічної літератури.
До Південної Русі апокрифи почали переходити одразу ж по прийнятті нашими предками християнства, одночасно майже зі священними й богослужбовими книгами. В XI—XV століттях проникали вони сюди з Візантії, Сербії і здебільшого з Болгарії, а в XVI і XVII — з Польщі.