Зірки –небесні тіла, що складаються з розпечених газів, за своєю природою схожі з Сонцем. Сонце здається незрівнянно більше зірки тільки завдяки близькості його до Землі: від Сонця до Землі світло йде 81/3 хв., а від найближчої зірки Центавра – 4 роки 3 міс. Із-за великих відстаней від Землі зірки і в телескоп видно як точки, а не як диски (на відміну від планет). Число зірок, видимих неозброєним оком на обох півкулях небесної сфери в безмісячну ніч, становить близько 5 тис. У потужні телескопи видно мільярди зірок.
Вивчення зірок було викликано потребами матеріального життя суспільства (необхідність орієнтування при подорожах, створення календаря, визначення точного часу). Вже в глибокій старовині зоряне небо було поділене на сузір'я. Довгий час зірки вважалися нерухомими точками, по відношенню до яких спостерігалися руху планет і комет. З часів Аристотеля (IV ст. До н. Е.) Протягом багатьох століть панували погляди, згідно з якими зоряне небо вважалося вічною і незмінною кришталевою сферою, за межами якої знаходилося житло богів. В кінці 16 ст. італійський астроном Джордано Бруно вчив, що зірки – це далекі тіла, подібні до нашого Сонця. У 1596 німецьким астрономом І. Фабриціуса була відкрита перша змінна зірка, а в 1650 італійським вченим Дж. Річчолі – перша подвійна зірка. У 1718 англійський астроном Е. Галлей виявив власні руху трьох зірок. У середині і в 2-й половині XVIII ст. російський учений М.В. Ломоносов, німецький учений І. Кант, англійські астрономи Т. Райт і В. Гершель і інші висловлювали правильні ідеї про ту зоряній системі, в яку входить Сонце. У 1835–39 російський астроном В.Я. Струве, німецький астроном Ф. Бессель і англійський астроном Т. Гендерсон вперше визначили відстані до трьох близьких зірок. У 60-х рр. XIX ст. для вивчення зірок застосували спектроскоп, а в 80-х рр. стали користуватися і фотографією.
Російський астроном А.А. Білопільський в 1900 р. експериментально довів для світлових явищ справедливість принципу Доплера, на підставі якого за зміщення ліній у спектрі небесних світил можна визначити їх швидкість руху уздовж променя зору. Накопичення спостережень і розвиток фізики розширили уявлення про зорі.
Отже, більш дев'яти десятих речовини нашої Галактики зосереджено в зірках; є галактики, в яких на зірки припадає 99,9% маси. Світ зірочок різноманітний, але все ж більшість з них подібно до нашого Сонця. Більша частина речовини Всесвіту «прихована» в надрах зірок і має температуру близько десятка мільйонів градусів при дуже високій щільності і фізичних умовах, що мало відрізняються від термодинамічної рівноваги. Основна еволюція речовини Всесвіту відбувалася і відбувається в надрах зірок. Саме там перебував (і перебуває) той «плавильний тигль», який зумовив хімічну еволюцію речовини у Всесвіті, збагативши його важкими елементами. Саме там речовина по природним законам природи перетворюється з ідеального газу в дуже щільний вироджений газ і навіть у «нейтронізіровану» матерію. Саме у деяких зірок на поворотних етапах їх еволюції може реалізуватися поки ще далеке від ясності стан «чорної діри».Разом з тим, що оточують ядра галактик зірки (у середньому) займають близько 10-25 обсягу Всесвіту. Один із засновників сучасної теорії зоряної еволюції професор М. Шварцшильд у своїй відомій монографії, присвяченій будовою і еволюції зірок, висловив дуже глибоку думку: «Якщо Всесвіт управляється простими універсальними законами, то хіба чисте мислення виявилося б не здатним відкрити цю сукупність законів? Тоді не потрібно було б спиратися на спостереження, які доводиться проводити з такими труднощами. Хоча закони, які ми прагнемо відкрити, бути може, й досконалі, але людський розум далекий від досконалості: представлений самому собі він схильний помилятися, чому ми бачимо сумне підтвердження серед незліченних прикладів минулого. Дійсно, ми дуже рідко пропускали можливість впасти в оману, тільки нові, отримані зі спостережень дані, насилу відвойовані у природи, повертали нас на правильний шлях. У теорії еволюції зірок вони особливо необхідні, щоб рухатися вперед, не впадаючи в серйозні помилки…» Зірки, так само як Сонце, Місяць і планети, були відомі людині ще тоді, коли він людиною не був. На думку І.С. Шкловського, найпримітивнішої астрономічної інформацією розташовують тварини, причому не тільки вищі. Потрібно було, однак, тисячолітній розвиток науки, щоб людство усвідомило простий і разом з тим величний факт, що зірки – це об'єкти, більш-менш схожі на Сонце, але тільки віддалені від нас на незрівнянно більші відстані. Цього не розуміли навіть видатні мислителі, як Кеплер. Ньютон був першим, хто правильно оцінив відстані до зірок. Два століття після великого англійського вченого майже усіма мовчазно приймалися, що жахливо великих розмірів простір, в якому знаходяться зірки, є абсолютна порожнеча. І тільки на самому початку ХХ століття німецький астроном Гартман переконливо довів, що простір між зірками представляє аж ніяк не міфічну порожнечу. Воно заповнене газом, правда, з дуже малою, але цілком визначеною щільністю. Це видатне відкриття було зроблене за допомогою спектрального аналізу. Відкриття німецького вченого полягало в тому, що він виявив у спектрах деяких подвійних зірок дві лінії поглинання, довжини хвиль яких не мінялися, в той час як у всіх інших спектральних ліній довжини хвиль періодично мінялися. Ці «нерухомі» лінії, що належать іонізованого кальцію, отримали назву «станціонарних». Вони утворюються не в зовнішніх шарах зірок, а де-то «по дорозі» між зіркою і спостерігачем. Так вперше був виявлений міжзоряний газ, який в що проходить крізь нього зоряному світлі виробляє поглинання у вузьких спектральних ділянках. Майже половину століття міжзоряний газ досліджувався головним чином шляхом аналізу утворюються в ньому ліній поглинання. З'ясувалося, наприклад, що досить часто ці лінії мають складну структуру, тобто складаються з кількох близько розташованих один до одного компонент.
Кожна така компонента виникає при поглинанні світла зірки в якому-небудь певному хмарі міжзоряної середовища, причому хмари рухаються один щодо одного зі швидкістю, близькою до 10 км / сек. Це і призводить до незначного зміщення довжин хвиль ліній поглинання.
Возможно вы искали - Курсовая работа: Эволюция Вселенной
На думку І.С. Шкловського, зірки народжуються рідко. У нашій вельми великої Галактиці за рік формування всього близько дюжини нових світил. Як правило, невеликі групи виникли зірочок ховаються в глибині непрозорих газопилових хмар, приховуючи від астрономів перші, можливо, найцікавіші, етапи свого розвитку. На щастя, зірки гинуть поодинці, а народжуються разом. Зрідка поява зірок «в одному місці і в один час» відбувається настільки інтенсивно, що нагадує вибух, що руйнує темне батьківське хмара та оголює початковий момент формування зірок. Однак області вибухового зореутворення теж зустрічаються не часто. Астрономам відомі лише дві, розташовані у відносній близькості від Сонця. Їх детальним дослідженням астрономи Європейської південної обсерваторії зайнялися відразу після того, як дуже великий телескоп (VLT) відкрив свій перший 8-метровий «око». Новий проект мав на меті дозволити давно мучила астрономів загадку. Справа в тому, що зірки досить значно різняться за своєю масою; в одних вона в десятки разів більша, ніж у Сонця, в інших – у багато разів менше. Тим часом від маси залежить потужність випромінювання, його спектральний склад, термін життя зірки і сила її впливу на навколишню речовину. На жаль, до цих пір астрономи не розуміють, від чого залежить маса народжуваної зірки. Відомо тільки, що маленькі з'являються набагато частіше великих. Біолога такий факт нітрохи б не здивував: якщо великих буде більше, ніж маленьких, порушаться харчові ланцюги. Проте зірки (за рідкісними винятками) не «харчуються» один одним. Щоб зрозуміти їх розподіл за масою, астрономи перевіряють деякі теоретичні ідеї. Одна, досить популярна, полягає в тому, що маса зірки залежить від умов формування, перш за все – від щільності і температури вихідного газу. А це означає, що в різних хмарах повинні формуватися зірки різної маси. Можлива й інша гіпотеза: у міру зміни умов у хмарі буде мінятися і характерна маса формуються в ньому зірок, отже, зірки різної маси в межах одного вогнища зореутворення повинні мати різний вік. Перевірити ці припущення виявилося нелегко: близькі області зореутворення не містять настільки рідко народжуються масивних об'єктів, а ті нечисленні великі вогнища, де вони з'являються, знаходяться так далеко від Сонця, що нормальній телескопу не розглянути в них бляклі маломасивні зірки. Саме тому гігантський телескоп VLT Анту вирішено використовувати для пошуку слабких об'єктів в найбільших осередках зореутворення. Комплекс NGC 3603 – один з найбільших в Галактиці. Сумарна маса його найбільш масивних зірок спектральних класів О і В перевищує 2 тисячі сонячних мас. П'ятдесят його найяскравіших Про зірок дають потік в 100 разів потужніший, ніж добре відоме скупчення молодих зірок у нашій Галактиці. Порівнянне з ним поки знайдено тільки в сусідній системі – туманності Тарантул. Що знаходиться в її центрі зоряне скупчення NGC 2070 віддалене від нас у 8 разів далі, ніж комплекс NGC 3603. Але багато в чому ці області схожі між собою. До цих пір випромінювання зоряного скупчення NGC 3603 було надзвичайно ускладнено сильним поглинанням світла міжзоряним пилом: на величезній відстані від об'єкта до Землі пил послаблює випромінювання в оптичному діапазоні в 80 разів. Поява телескопа Анту з його «приладом нічного бачення» – інфрачервоною камерою-спектрометром ISAAC-зробило проблему можливо розв'язати: у цьому діапазоні поглинання пилом послаблює випромінювання всього в 2 рази. Щоб мати можливість виміряти окремо яскравість кожної зірки в цьому надщільним конгломераті, необхідно було отримати гранично чітке зображення скупчення. Чилійський небо і європейська техніка дали таку можливість: діаметр зображень склав 0.4 кут. сек. Щоб «витягнути» слабкі зірки і не отримати «перетримки» у яскравих зірок, був використаний хитромудрий прийом короткої багаторазової експозиції з наступним складанням окремих кадрів в пам'ять комп'ютера. У результаті цієї роботи вдалося надійно виміряти яскравість і колір близько 7 тисяч зірок скупчення NGC 3603. Вперше підраховані й виміряні всі зірки в активному вогнищі їх формування аж до карликів з масою в 1 / 10 сонячною. Для порівняння: в туманності Тарантул нижня межа маси випроменених зірочок становить 1 масу Сонця. Все це дуже молоді зірки з віком від 300 тисяч до 1 мільйона років; деякі з них ще в процесі формування. При цьому більшість зірок має малу масу. Найважливіший висновок роботи міжнародної команди астрономів такий: всупереч теоретичним прогнозами маломасивні зірки формуються разом з масивними в єдиному епізоді зореутворення. Ймовірно, кожен хоча б раз бачив дивовижне астрономічне явище – «падаючі зірки».Вони з'являються несподівано, майже миттєво зникають і зазвичай бувають не дуже яскравими. Але іноді навіть дух захоплює, до чого красиво і яскраво спалахує зірка. Вона згасає не миттєво, а деякий час залишає за собою слід, що світиться. І вже зовсім рідко можна побачити «зоряний дощ» справжня злива з «падаючих зірок». Так було, наприклад, 12 листопада 1833 року, «зірки» падали, немов лапатий сніг. Кожну секунду їх з'являлося по 20, за годину – більше 70 тисяч. Можна було подумати, що всі зірки впали з неба. Але коли «зоряний дощ» закінчився, виявилося, що всі 3000 зірок, які ми зазвичай бачимо неозброєним оком, залишилися на своїх місцях. Наукова назва «падаючих зірок» – метеорити. У свій час учені сперечалися, чи мають метеорити взагалі якесь відношення до астрономії. Астрономи з'ясували, що метеорити виникають, коли крихітна космічна частинка або камінчик, з великою швидкістю врізаються в земну атмосферу, розігрівається в ній і згорає, спалахнувши на висоті близько 100 кілометрів. До зустрічі з Землею метеоритні тіла довго носилися в космічному просторі. Ці частинки, дійсно, дуже малі і важать не більше ніж кілька крапель води. Яскраві метеорити породжуються частинками розміром з кедровий горішок. Так, що «падаючі зірки» зовсім не схожі на справжні зірки, багато з яких навіть більше Сонця. А чому ж бувають «зоряні дощі»? Відбуваються вони, коли Земля зустрічається не з окремими метеоритними частинками, а з їх скупченням або роєм. А щоб зрозуміти, звідки ці скупчення я розповім одну історію…
Середні швидкості руху зірок нашої Галактики, як по витягнутих, так і по кругових орбітах становлять 100–300 км/с. У менш масивних галактиках вони менше, в більш масивних більше, але завжди лежать в межах від десятків до тисячі кілометрів на секунду. У результаті величезної роботи, виконаної астрономами ряду країн протягом останніх десятиліть, ми багато дізналися про різноманітні характеристики зірок, природі їхнього випромінювання і навіть еволюції. Як це не здасться парадоксальним, зараз ми набагато краще уявляємо освіта та еволюцію багатьох типів зірок, ніж власної планетної системи. У якійсь мірі це зрозуміло: астрономи спостерігають величезна кількість зірок, що знаходяться на різних стадіях еволюції, в той час як безпосередньо спостерігати інші планетні системи ми поки не можемо. Ми згадали про «характеристиці» зірок. Під цим розуміються такі їх основні властивості, як маса, повна кількість енергії, випромінюваної зіркою в одиницю часу (це величина називається «світністю» і зазвичай позначається буквою L), радіус і температура поверхневих шарів.
Хаббл
Виведена на орбіту навколо Землі в кінці квітня 1990 року з борту американського човника «Діскавері», ця найбільша орбітальна обсерваторія в 12 тонн відразу стала «ньюсмейкером» №1 для астрономів і астрофізиків всього світу. Адже Хабблу вдалося зафіксувати «специфічне блакитне сяйво» в молодий і гарячої – в буквальному сенсі слова – спіральної галактиці в сузір'ї Пегаса. Цей блакитне світло доніс до нас інформацію про катастрофічні за своїми масштабами події, що відбувалися там 150 мільйонів світлових років тому. Саме на такій відстані знаходиться від Сонця нинішній об'єкт досліджень Хаббла. У чому унікальність нових даних? Фактично вчені отримали в своє розпорядження безцінний експериментальний матеріал, що дозволяє розібратися в деяких особливостях самих ранніх етапів народження зірок. «Дуже ймовірно, що ці події демонструють нам собою тип формування зірки, який мав місце в ранній всесвіту, – заявила Ніколь Омье, співробітниця Європейської південної обсерваторії».У розсіяних голубуватих скупченнях покинутій в запаморочливу далечінь від Землі «подертій» спіральної галактики NGC 7673 загоряються прямо зараз, в даний момент, мільйони молодих зірок! Кожне з цих блакитних скупчень складається з тисячі зірок-немовлят. Власне, саме тому, що це молоді зірки, світло від них зміщений у синю частину оптичного спектру (у порівнянні з більш старими червоними зірками). Мало того, ці «малятка» випускають в навколишній простір неймовірно інтенсивні потоки радіації. Кожне синє скупчення викидає в 100 разів більше інтенсивні потоки ультрафіолету, ніж, наприклад, відома на сьогоднішній день найближча до Сонця область зореутворення в туманності Тарантула, по сусідству з нашою галактикою Чумацького Шляху. Теоретики після отримання цих даних висунули одразу кілька гіпотез про причини виникнення цього зоряного «пологового будинку». Блакитні кластери в спіральній галактиці NGC 7673 могли стати наслідком її зіткнення з іншою, довколишнє галактикою. Уявити собі масштаби такого зіткнення навряд чи можливо. Але недарма Лев Ландау ще в 50-ті роки минулого століття зауважив, що фізики можуть пояснити навіть те, що не можуть вже уявити. Інша гіпотеза не менш екзотична. Розсіяний газ утворив гігантські кластери – справжні газові брили, і спрямований потік потужного випромінювання від якоїсь зовнішньої зірки буквально підпалив ці газові айсберги галактики. Інформаційне CNN наводить слова Ніколь Омье: «За допомогою наземних телескопів до цих пір ми могли спостерігати процес зореутворення тільки на об'єктах у вигляді нечітких областей (брил) в космосі, але тепер, з Хабблом, ми можемо вивчати безпосередньо процес формування зірок в раннє всесвіту.»
Якщо ви подивитеся на зоряне небо, то при деякому уяві в розсипи більш-менш яскравих зірок побачите різні фігури. Ці фігури можна складати різними способами. Вже в стародавній Греції було виділено 48 таких фігур, які заповнили майже все зоряне небо, вони отримали назву «сузір'їв». Деякі зірки не входили в сузір'я, а характеризувалися тим, біля якого сузір'я вони розташовані. Ще стародавні вавилоняни, астрономічні знання яких зробили сильний вплив на греків, виділили 12 сузір'їв, розташованих уздовж великого кола небесної сфери, по якому робить своє видиме річне рух Сонце (це коло називається екліптикою, від грецького «затемнення», оскільки затемнення відбуваються, коли Місяць потрапляє на це коло). Число сузір'їв зодіаку дорівнює числу місяців, і Сонце проходить кожної з них за місяць. Зображення і назви сузір'їв зодіаку і відповідних місяців, зробленому на основі зоряного атласу відомого астронома XYII століття Яна Гевелія. Спочатку вступ Сонця в сузір'я Овна приурочувалося до дня весняного рівнодення, але за дві тисячі років цей день кілька зрушив по відношенню до сузір'їв зодіаку. (Зауважимо, що Овен і Телець – застарілі назви барана й бика), Під Стрільцем розуміли кентавра, збройного луком зі стрілами, під Козерогом – козла з риб'ячим хвостом, Риб представляли у вигляді двох риб, з'єднаних тасьмою. Слово зодіак, від грецького «тварина», пояснюється тим, що більшість сузір'їв зодіаку мають вид тварин. Фігури сузір'їв зодіаку і їх назви в даний час майже такі ж, як у греків: різниця полягає лише в тому, що греки називали сузір'я Терезів «клішнями» і розглядали як клешні Скорпіона.
Похожий материал - Реферат: Походження зірок
Північніше зодіаку греки мали в своєму розпорядженні 21 сузір'я, а південніше – 15 сузір'їв: сузір'я південної півкулі греки знали гірше, так як в давнину мандрівники рідко доходили навіть до екватора. Вже у новий час були додані невідомі грекам Південний Хрест та інші південні сузір'я. Назви сузір'їв пояснюються тими постатями, які виходили при з'єднанні зірок, що утворюють сузір'я лініями. Різні народи по-різному тлумачили ці фігури. Наприклад, у ковші Великої Ведмедиці греки бачили ведмедя, а араби – похоронну процесію у вигляді труни, перед якими йдуть плакальниці, очолювані «провідником плакальниць». Деякі сузір'я пов'язані між собою: Волопаса, тобто пастуха, греки розглядали як сторожа ведмедиць.
Шість північних сузір'їв – Цефея, Кассіопеї, Андромеди, Персея, Пегаса і Кіта – також пов'язані спільною легендарної про ефіопського царя Кефее (Цефей – латинська форма цього імені), його дружині Кассіопеї і дочки Андромеду. Згідно з цією легендою, Кассіопея образила морських німф нереїд, і в покарання за це морський бог Посейдон послав морське чудовисько Кіта (який представлявся звіром з лапами і страшною пащею) спустошувати береги Ефіопії. Для порятунку країни Кефей повинен був принести в жертву свою дочку, ім'я якої означає «не бачила чоловіка». Дівчина вже була прикована до скелі, коли з'явився на крилатому коні Пегасі Персей – герой, який вбив жахливу Медузу Горгону, погляд якої звертав всіх, хто зустрічався з нею, в камінь. Сам Персей у боротьбі з Медузою Горгоною дивився не на неї, а на її відображення в своєму щиті. Персей відрубав голову Горгони і з'явився до Андромеди з цією головою. Показавши її Кіту, він перетворив його на камінь, звільнив Андромеду і одружився на ній. Розташування зазначених сузір'їв відповідає моменту прибуття Персея.
Сузір'я Оріона своєю назвою зобов'язане імені міфічного стрілка, вбитого богинею Артемідою за те, що він викликав її на змагання в метанні диска.
Сузір'я Геркулеса отримало свою назву тільки в новий час, греки називали «Навколішки».
Сузір'я Ерідана греки називали «Рікою». Ерідан – давня назва річки По, а також одне з імен міфічного сина Сонця Фаетона, згідно з легендою що впав на землю і потонув у По.
Очень интересно - Реферат: Звезды: их рождение, жизнь и смерть
Відомі й інші «перетворення» сузір'їв. Так, сузір'я Корабля Арго згодом було розділено на Корму, Вітрила, Компас та Кіль. А з дрібних зірок, що не входять у відомі раніше сузір'я, були утворені нові сузір'я: Гарячі Пси, Щит Собеського, Ящірка, Рись, Єдиноріг і Секстант.
Ще більш цікаві назви зірок. Мабуть, тільки назва Полярній зірки – зірки L сузір'я Малої Ведмедиці (яскраві зірки сузір'їв прийнято позначати грецькими буквами L, B, Y,… в порядку їх убутного блиску) – і зірок, що носять власні імена людей, зрозумілі без звернення до словника. Полярна зірка одержала свою назву тому, що вона знаходиться поблизу Північного Полюса світу, навколо якого відбувається видиме добове обертання зоряного неба. Власні імена мають, наприклад, зірки L і B сузір'я Близнюків. Це Кастор і Поллукс, вони названі так по іменах двох міфічних близнюків – синів Зевса і Леди. Зірка L Гончих Псів отримала свою назву Серце Карла вже в новий час.
Дуже небагато зірок мають грецькі і латинські назви, більшість назв арабського походження. Це пояснюється тим, що в середні століття центр передової науки знаходився на Близькому і Середньому Сході, де мовою науки була арабська мова (як до цього в елліністичних країнах – грецький, а пізніше в Європі – латинський). Важливий внесок у науку того часу внесли вчені Середньої Азії та Азербайджану: аль-Хорезмі і аль-Біруні, Ібн Сіна і Омар Хайям, Насир Ад-Дін ат-Тусі і Улугбек. Багато важливих відкриттів було зроблено також вченими Ірану, Іраку, Сирії, Єгипту, Північно-Західної Африки та мусульманської Іспанії. Праці цих учених потрапляли до Західної Європи через Константинополь. З багатьма працями античній науки європейці познайомилися спочатку по їх арабським перекладам і тільки потім – з грецькими оригіналами.
Більшість арабських назв виникло наступним чином. У знаменитій праці олександрійського астронома Клавдія Птолемея (II століття до н.е.), який зазвичай називають нами «Альмагест», були каталог 10022 зірок, положення яких були виміряні астрономами того часу. (Європейці познайомилися з цією працею за його арабському перекладу: одне з грецьких назв цього твору – «Мегісте синтаксис», що означає «Найбільша система», – араби переробили на «аль-Маджісті», звідки і вийшло «Альмагест».) Кожну зірку Птолемей характеризував невеликим описом, що вказує місце цієї зірки в сузір'ї. Саме від цих описів в арабському перекладі і відбулися наші назви. Деякі назви, втім, сягають не до Птолемею, а до староарабскім назвами зірок.
Зауважимо, що назва Антареса пояснюється тим, що ця зірка, як і Марс, червоного кольору і є як би заступником Марса (наші назви планет – імена римських богів, відповідних грецьким богам Гермесу, Афродіті, Аресу, Зевсу і Хронос, іменами яких називали планети греки.)
Вам будет интересно - Реферат: Тунгусский метеорит
Від назви зірки Регул походить слово «регулювати», оскільки цією зіркою користувалися при регулюванні польових робіт в Древньому Єгипті. Назви Миру і Проксіма були дані вченими порівняно недавно: назва Світу отримала зірка сузір'я Кита за її дивовижні властивості (вона є довгоперіодичних змінною зіркою), назва Проксіма було присвоєно зірку сузір'я Центавра після того, як було виявлено, що ця зірка розташована ближче всіх зірок до Сонячної системи.
Світність зірки L часто виражається в одиницях світності Сонця, яка дорівнює 4 * 1 ^ 33 ерг/с. За своєю світності зірки дуже сильно різняться. Є зірки білі й блакитні надгіганти (їх, правда, порівняно небагато), світності яких перевершують світність Сонця в десятки і навіть сотні тисяч разів. Але більшість зірок складають «карлики», світності яких значно менше сонячної, найчастіше в тисячі разів. Характеристикою світності є так називається «абсолютна величина» зірки. Видима зоряна величина залежить, з одного боку, від її світності й кольору, з іншого – від відстані до неї. Зірки високої світність мають негативні абсолютні величини, наприклад -4, -6. Зірки низької світності характеризуються великими позитивними значеннями, наприклад +8, +10.
Температура визначає колір зірки і його спектр. Так, наприклад, якщо температура поверхні шарів зірок 3–4 тис. К., то її колір червонуватий, 6–7 тис. К. – жовтуватий. Дуже гарячі зірки з температурою понад 10–12 тис. К. мають білий або голубуватий колір. В астрономії існують цілком об'єктивні методи вимірювання кольору зірок. Останній визначається так званим «показником кольору», рівним різниці фотографічної і візуальної і візуальної зоряної величини. Кожному значенню показника кольору відповідає певний тип спектру.
У холодних червоних зірок спектри характеризуються лініями поглинання нейтральних атомів металів і смугами деяких найпростіших сполук (наприклад, CN, СП, Н20 та ін.) У міру збільшення температури поверхні в спектрах зірок зникають молекулярні смуги, слабшають багато ліній нейтральних атомів, а також лінії нейтрального гелію. Сам вигляд спектру радикально змінюється. Наприклад, у гарячих зірок з температурою поверхневих шарів, що перевищує 20 тис. К, спостерігаються переважно лінії нейтрального та іонізованого гелію, а безперервний спектр дуже інтенсивний в ультрафіолетовій частині. У зірок з температурою поверхневих шарів близько 10 тисяч До найбільш інтенсивні лінії водню, в той час як у зірок з температурою близько 6 тисяч К. лінії іонізованого кальцію, розташовані на кордоні видимій і ультрафіолетовій частині спектру. Зауважимо, що такий вид I має спектр нашого Сонця. Послідовність спектрів зірок, які утворюються при безперервній зміні температури їх поверхневих шарів, позначається наступними літерами: O, B, A, F, G, K, M, від найгарячіших до дуже холодних. Кожна літера описує спектральний клас.
Виключно багату інформацію дає вивчення спектрів зірок. Вже давно спектри переважної більшості зірок розділені на класи. Послідовність спектральних класів позначається літерами O, B, A, F, G, K, M. Існуюча система класифікації зоряних спектрів настільки точна, що дозволяє визначити спектр із точністю до однієї десятої класу. Наприклад, частина послідовності зоряних спектрів між класами B і А позначається як В0, В1… В9, А0 і так далі. Спектр зірок у першому наближенні схожий на спектр випромінює «чорного» тіла з деякою температурою Т. Ці температури плавно змінюються від 40–50 тисяч градусів у зірок спектрального класу О до 3000 градусів у зірок спектрального класу М.Відповідно до цього основна частина випромінювання зірок спектральних класів О і В припадати на ультрафіолетову частину спектру, недоступну для спостереження з поверхні землі.
Похожий материал - Доклад: Звездная аберрация против релятивистской астрономии
Характерною особливістю зоряних спектрів є ще наявність у них величезної кількості ліній поглинання, які належать різним елементам. Тонкий аналіз цих ліній дозволив отримати особливо цінну інформацію про природу зовнішніх шарів зірок.
Хімічний склад зовнішніх шарів зірок, звідки до нас «безпосередньо» приходить їх випромінювання, характеризується повним переважанням водню. На другому місці знаходиться гелій, а велика кількість інших елементів досить невелика. Приблизно на кожні десять тисяч атомів водню доводиться тисячі атомів гелію, близько 10 атомів кисню, трохи менше вуглецю та азоту і всього лише один атом заліза. Велика кількість інших елементів абсолютно нікчемною. Без перебільшення можна сказати, що зовнішні шари зірок – це гігантські воднево-гелієві плазми з невеликою домішкою більш важких елементів. Хоча за кількістю атомів так звані «важкі метали» (тобто елементи з атомною масою, більшою, ніж у гелію) займають у Всесвіті дуже скромне місце, їх роль дуже велика. Перш за все, вони визначають характер еволюції зірок, тому що непрозорість зоряних надр для випромінювань істотно залежить від її непрозорості.
Наявність у Всесвіті (зокрема в зірках) важких елементів має важливе значення. Цілком очевидно, що жива субстанція може бути побудована тільки за наявності важких елементів та їхніх сполук. Загальновідома роль вуглецю в структурі живої матерії. Не менш важливі й інші елементи, наприклад залізо, фосфор. Царство живого – це складні зчеплення важких елементів. Ми можемо, тому з усією визначеністю сформулювати таке положення: якщо б не було важких металів, не було б і життя. Тому проблема хімічного складу космічних об'єктів (зір, туманностей, планет) має першорядне значення для аналізу умов виникнення життя в тих чи інших шарах Всесвіту.
Енергія, що випускається елементом поверхні зірки одиничної площі в одиницю часу, визначається законом Стефана-Больцмана. Поверхня зірки дорівнює 4П^ 2. Такім чином, якщо відомі температура і світність зірки, то ми можемо обчислити її радіус.