Визначення місця і функцій ціннісних орієнтацій в цілісній структурі людини вимагає, в першу чергу, звернутися до проблеми розкриття психологією структури особистості. Це актуально з двох причин. По-перше, як справедливо відзначав Р.Кеттел: “... у психології ніколи не відчувалося нестачі в теоріях особистості”, що призвело до такої ситуації, коли “невеликі ростки точно сформульованих гіпотез легко губляться у буйних заростях неперевірених, але грандіозних теорій” . По-друге, знову ж таки справедливою можна вважати точку зору Б.С.Братуся, що “найтонша й сучасна підміна – підміна людини особистістю, спроба виведення з неї самої основ людського життя, певний персоноцентризм, успішно насаджуваний і психологією”.
Протягом останнього десятиліття з’явилося багато узагальнюючих досліджень, котрі продовжують традицію, на якій наголошує Б.С.Братусь. Серед них фундаментальна монографія Л.Х’єлла і Д.Зіглера.
На основі аналізу головних напрямків ці автори зробили протилежний Р.Кеттелу висновок, що “теорії особистості – це ретельно вивірені умовиводи чи гіпотези про те, що являють собою люди, як вони поводяться і чому вчиняють саме так, а не інакше” [1]. Другу половину ХХ століття вони називають “наступом ери персонології”.
Підміна людини особистістю простежується, коли Хьєлл і Зіглер відповідають на питання – “Що таке особистість?”. Відзначивши, що з самого початку в поняття “особистість” було включено зовнішній, поверхневий соціальний образ, який приймає індивідуальність, граючи певні соціальні ролі – якась “личина”, суспільна особа, звернена до оточуючих, – вони підсумовують: такий погляд співпадає з думкою сучасного непрофесіонала.
Щодо професіональних визначень, то автори іменують особистістю “самість” у концепції К.Роджерса, “пропріум” – Г.Олпорта, “життєвий досвід” – Д.Келлі, “риси людини” – Р.Кеттела, “паттерн неперервної взаємодії особи, поведінки і ситуації” у концепції А.Бандури тощо.
Возможно вы искали - Контрольная работа: Развитие теории научного познания после постпозитивизма
Виходячи з відмінностей у наведених тлумаченнях відносно сутності особистості Хьєлл і Зіглер роблять висновок, що її зміст багатозначніший, ніж уявлення первинної концепції “зовнішнього соціального образу”. Особистість несе в собі щось важливіше, істотніше та більш стійке. Спільними для більшості теоретичних визначень особистості вони називають: індивідуальність; абстрактність, яка ґрунтується на висновках, отриманих внаслідок спостереження за поведінкою людини; еволюційний процес розвитку в якості суб’єкта під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників; представленість характеристиками, відповідальними за стійкі форми поведінки.
Дуже суперечливий висновок. До цієї думки приводить уже згадуваний нами А.Ребер у своїй статті “Особистість” [2].
Цим терміном він позначає один з класичних “заголовків глави” в психології, маючи на увазі, що цей термін настільки складний для визначення і так широко вживається, що мудрий автор використовує його як назву глави і потім вільно пише про це, не приймаючи на себе ніякої відповідальності за ці визначення, якщо вони і наведені у тексті. Ребер наводить такий факт: “Г.Олпорту, починаючи з 1927 року, вдалося зібрати понад 50 різних визначень особистості з літератури і тільки небесам відомо, скільки їх можна знайти сьогодні” й тому характеризує цей термін не дефініційно, а відповідно до його ролі в теорії особистості.
На його думку, це кращий підхід, тому що значення поняття “особистість” для кожного автора залежить від його теоретичної спрямованості й емпіричного інструментарію для оцінки і перевірки теорій. Проаналізувавши теорії типів і теорії рис, Ребер звертає увагу, що підходи з кута зору типів і рис доповнюють один одного, як дві сторони однієї монети. Теорії типів пояснюють спільне для індивідів, а теорії рис – відмінне і відповідно приводять до різного розуміння поняття особистості.
На основі аналізу психодинамічних і психоаналітичних теорій зроблено висновок, що синонімом особистості є характер людини, як і в теорії рис.
Похожий материал - Дипломная работа: Психологические методы воздействия на проявление агрессивного поведения умственно отсталых детей подросткового возраста
Зупинившись на суті біхевіоризму, гуманізму, теорії соціального научіння, ситуаціонізму, інтеракціонізму, автор підсумовує, що ці підходи розглядаються як вторинний чинник, виведений на постійності поведінки, - у той час, коли інші процеси є причиною певної поведінки – і, відповідно, поняття особистості не підкріплене сильними аргументами.
Предметом психологічного вивчення особистості є внутрішні психічні процеси, котрі детермінують усі прояви людини. Головною характеристикою психічного як процесу – пишуть К.А.Абульханова-Славська і А.В.Брушлінський – є не просто його розгортання в часі, динаміка, а спосіб детермінації: не одвічна апріорна заданість, спрямованість протікання процесу, а визначається суб’єктом під час протікання процесу. В такому розумінні психічного проявляється онтологічний підхід С.Л.Рубінштейна, власне він виявив екзистенційність психічного [15].
В сучасній українській психології також неоднозначно тлумачать поняття особистості. Наприклад, студентам пропонується дефініція, що “особистість – це соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Вона виявляється і формується в процесі свідомої діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природнім середовищем” 2]. Для усього загалу читачів особистість визначається як “комплекс внутрішніх умов і механізмів, які зумовлюють сталість, специфічність і організацію поведінки особи; головні складові частини цієї системи: мотиви, потреби, переконання, а в широкому розумінні також інтелект, здібності, темперамент; особистість не визначає поведінку, але певним чином впливає на неї, вирішуючи, як людина інтерпретуватиме та оцінюватиме те, чим займається, і які прагнення у неї виникають за певних умов” [1].
Вивчення процесів, які детермінують поведінку неминуче ставить питання про структуру особистості, що в свою чергу передбачає виділення елементів, котрі її складають [17].
Л.Х’єлл і Д.Зіглер наголошують, що проблема структури і, що ще важливіше, природа її організації та вплив на функціонування індивіда, є ключовим компонентом усіх теорій особистості [2].
Очень интересно - Контрольная работа: Дослідження екстраверсії-інтроверсії і нейротизму
Найпопулярнішим прикладом структурних концепцій вони називають концепцію рис особистості. Г.Олпорт, Р.Кеттел і Г.Айзенк – три провідних авторитети в царині вивчення рис, вважали, що структуру особистості краще всього схематично подати в термінах гіпотетичних якостей, що перебувають в основі поведінки.
Частина західних психологів аналізували структуру особистості, описуючи її типи, а теорія психоаналізу структурує особистість на трьох рівнях (Id, Ego, Super-Ego).
Дуже конкретну дефініцію особистості сформулював Е.Фромм. “Під особистістю, - пише він, - я розумію цілісність вроджених і надбаних психічних властивостей, які характеризують індивіда і роблять його унікальним” [5]. Пояснюючи відмінність між вродженими і надбаними властивостями, він власне й структурує особистість. До вроджених структур відносить темперамент, таланти й усі інші, конституційно задані властивості. До надбаних – характер.
На відміну від Е.Фромма, Г.Оллпорт не ототожнює поняття “особистість” та “індивідуальність”, а заявляє, що “особистість – це дещо, і вона щось робить. Особистість – те, що знаходиться за конкретними вчинками всередині самого індивіда [8]. Пояснюючи це “щось” і “дещо”, він формулює таку дефініцію: “Особистість – це динамічна організація тих психофізичних систем всередині індивіда, які визначають характерні для нього поведінку і мислення” [5]. Він заперечує включення в структуру особистості характеру і темпераменту, чи використання їх як синонімів. Темперамент він називає “первинним матеріалом”, з якого будується особистість. Характер – оціненою особистістю, а особистість – неоціненим характером. Структура особистості за Оллпортом включає загальні риси та індивідуальні диспозиції. Об’єднуючим стрижнем є пропріум.
Дослідження структури особистості у вітчизняній психології радянської доби пов’язане більше всього з іменами С.Л.Рубінштейна, О.Г.Ковальова, Б.Г.Ананьєва, В.С.Мерліна та ін.
Вам будет интересно - Контрольная работа: Зарубежные психологические школы ХХ века
С.Л.Рубінштейн використовує поняття “людина” і “особистість” як рівнозначні, а у вступі до п’ятої частини своїх основ загальної психології наголошує на залежності психічних процесів “від особистості як індивідуальності” [5]. П’ятнадцяту главу цієї фундаментальної праці він назвав “Спрямованість особистості”, де проаналізував установки і тенденції, потреби, інтереси та ідеали [4]. Це дозволяє зробити висновок, що саме їх (установки, тенденції, потреби, інтереси, ідеали) він вважає тими безпосередніми елементами структури особистості, які спрямовують її життєдіяльність. Базовим для радянської психології стало наступне положення С.Л.Рубінштейна: “У психічному обрисі виділяються різноманітні сфери, або риси, які характеризують різні сторони особистості; але при всьому своєму розмаїтті, відмінності й суперечливості основні властивості, взаємодіючи одна з одною в конкретній діяльності людини і взаємопроникаючи одна в одну, змикаються в єдності особистості. Тому однаково неправильні як точка зору, для якої єдність особистості виражається в аморфній цілісності, що перетворює її психічний обрис у туманність, так і протилежна, - яка бачить в особистості лише окремі риси і, втративши внутрішню єдність психічного особистості, марно шукає кореляції між зовнішніми проявами цих рис .
Виходячи з цього положення, О.Г.Ковальов описує структуру особистості таким чином: “З психічних процесів на фоні станів утворюються властивості особистості. Властивості характеризують стійкий, відносно постійний рівень активності, характерний для даної людини.” Цей рівень активності визначає ту чи іншу соціальну цінність особистості й складає внутрішні суб’єктивні умови подальшого розвитку індивіда. У процесі діяльності властивості певним чином зв’язуються одна з одною у відповідності з вимогами діяльності й утворюються складні структури, до яких ми відносимо темперамент (система природних властивостей), спрямованість (система потреб, інтересів й ідеалів), здібності (ансамбль інтелектуальних, вольових і емоційних властивостей), характер (синтез відношень і способів поведінки)” [7].
Концепція структури особистості Б.Г.Ананьєва видається змістовнішою і конкретнішою. Структуру особистості він розглядає як складову психічної структури людини, яка включає характеристики людини як індивіда, як особистості та суб’єкта діяльності. “... людина як вид (Homosapiens) і як людство (суспільство в його історичному існуванні) складає основу для будь-якого визначення станів кожної окремої, одиничної людини, яка є індивідом, особистістю й індивідуальністю” [8].
В наступній своїй роботі Б.Г.Ананьєв пише, “... що статус, ролі і ціннісні орієнтації утворюють первинний клас особистісних властивостей, котрі інтегруються певною структурою особистості. Ці особистісні характеристики визначають особливості мотивації поведінки, структуру суспільної поведінки, які складають ніби другий ряд особистісних властивостей. Вищим інтегрованим ефектом взаємодії первинних і вторинних особистісних властивостей є характер людини, з одного боку, схильності – з другого. Основна форма розвитку особистісних властивостей людини - життєвий шлях людини в суспільстві, її соціальна біографія” [6, 219].
Мерлін В.С., звертаючись до проблеми структури особистості, спеціально підкреслював, що її не можна характеризувати як систему, що складається з різноманітних груп психічних властивостей: темпераменту, характеру, здібностей і спрямованості, тому що “одні з них (властивості темпераменту) - взагалі невластивості особистості; другі - (характер, здібності й спрямованість) являють собою не різні “підсистеми”, а різні функції тих самих властивостей особистості [7].
Похожий материал - Реферат: Интуиция, истина и творчество в медицине
Методологічною основою його підходу є твердження, “що особистість – специфічно людське психологічне утворення. І як таке, воно визначається специфічними для людини соціальними відносинами” [9]. Система відносин особистості характеризує її активну життєву позицію і спрямованість. Цими відносинами не вичерпується її характеристика. Відносини особистості здійснюються за допомогою специфічних індивідуальних способів дії, а в них проявляються властивості характеру.
Окрім згаданих авторів проблеми структури особистості в різних аспектах, але, переважно, в межах діяльнісного підходу розглядали в своїх працях Л.І.Анциферова, Л.І.Божович, Б.В.Зекйгарнік, О.М.Леонтьєв, Б.Ф.Ломов, В.М.М’ясищев, К.К.Платонов, В.М.Русалов і багато інших авторів.
Найдосконалішим, з нашої точки зору, є підхід В.В.Рибалка, який, підсумувавши аналіз наукових даних, вважає за можливе стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: I – соціально-психолого-індивідуальний – вертикальний; II –діяльнісний – горизонтальний, III – генетичний – віковий (за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості) [4]. Запропонована ним тривимірна психологічна структура особистості має графічну форму .
Значущість цього підходу, ще й у тому, що автор розкриває методи різних рівнів аналізу, синтезу та їх конкретизації психологічної структури особистості.