Курсовая работа: Утворення Директорії

1. Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.

2. Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.

3. Природа режиму й політика Директорії.

4. Неспроможність соціальної діяльності Директорії та її падіння.

I Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.

1.1. Падіння гетьманського режиму.

Ставлення білогвардійців до української держав­ності.

Возможно вы искали - Реферат: Українська революція (1917-1920 роки)

Коли в центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністично­го опору став Південь Росії. Вороги більшовизму зна­ходили підтримку серед заможних верств служилого стану — донського й кубанського козацтва. З усієї краї­ни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були пе­реконані прибічники «білої справи», тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва «білогвардійців» закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова. Добровольчу армію очолив А. І. Денікін. Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або со­лідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, ін­ші — конституційну монархію або навіть республікан­ську форму правління. Суперечки із цього приводу зде­більшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави в довоєнних кордонах. Гасло «єдиної й неді­лимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої спра­ви», від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були «єдинонеділимцями».

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спіль­ного. Утворений у столиці України «Київський націо­нальний центр», який стояв на білогвардійських пози­ціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: «Зі зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори не­припустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував оку­паційну адміністрацію, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві ка­дети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність Украї­ни зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразка Німеч­чини здавалася неминучою, а тому Скоропадський на­магався не відповідати прямо на антиукраїнські вихват­ки «єдинонеділимців» і терпів активність численних суспільно-політичних, і навіть воєнно-політичних організа­цій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не запере­чував проти виїзду їх на Дон, і всіляко намагався на­лагодити стосунки з Денікіним.

1.2. Утворення Українського Національного Союзу.

Ско­ропадський прагнув гетьманувати на власний розсуд, і його відносини з українськими політичними партіями не складалися на добре. Навіть партія демократів-хліборобів, яка ставила собі в заслугу розігнання Цент­ральної Ради, почувалася скривдженою, бо гетьман не дуже рахувався з її рекомендаціями. Менше ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було створено опозиційний Національно-Державний Союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами, профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників. Гетьмана звинувачували в тому, що він обійшов при формуванні кабінету міністрів представни­ків українських партій і зробив ставку на російських кадетів, октябристів та інших представників неукраїн­ських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. Але річ у тім, що при формуванні кабі­нету Скоропадський покладався не на партії, а на кон­кретних фахівців, яких визначав особисто безвідносно до партійності чи національності. Партійний та націо­нальний склад його кабінету був величиною випадковою.

В опозицію до гетьмана став також Всеукраїнський Земський Союз на чолі із С. В. Петлюрою. У червні 1918 р. земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко кри­тикувалася гетьманська політика «безоглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд зажадав негайно скликати тимчасову Державну законодавчу раду з де­путатів місцевого самоврядування і представників центральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів, а до кінця року — Українські Установчі Збори на основі схваленої Центральною Радою п'яти-членної виборчої формули (прямі, рівні, загальні, та­ємні і пропорційні вибори). Скоропадський відповів на це репресіями. Петлюру було ув'язнено. Влітку позиції гетьманського режиму різко погірши­лися. Це спричинилося до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш по­мірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав, хоча й не перебіль­шував можливостей мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, куль­турних, економічних та професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-Державного Союзу й викинули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український Національний Союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідаль­ної перед парламентом, і боротиметься за демократич­ний виборчий закон згідно з п'ятичленною формулою.

Похожий материал - Реферат: История Британской Индии

Винниченко з вересня очолив Національний Союз і негайно вступив у контакт з керівниками радянської мирної делегації у Києві Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли певну допомогу Союзові, коли він організує повстання проти гетьмана, а також зобов'язалися визнати самостійність відродже­ної УНР. Зі свого боку, Винниченко пообіцяв легалізу­вати діяльність більшовиків в Україні. Позаяк останній не мав мандату на переговори від ЦК УСДРП, яке не довіряло Раднаркомові, сторони обмежилися усною до­мовленістю.

1.3. Відречення гетьмана од гасла самостійної України.

Коли стало очевидно, що Німеччина незабаром капі­тулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників В. Винниченка, А. Ніковського і Ф. Швеця (С. Петлюра все ще був у в'язниці). Почалися пере­говори щодо програми кабінету, який мав бути сформо­ваний за їхньої участі. Національний Союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на підставі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і опрацювання демократичного виборчого закону. Союз подав список кандидатів на міністрів у найважли­віших міністерствах. Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, що стояли на платформі самостійності Украї­ни, кадетські міністри і торговельно-промислові кола, об'єднані у Протофісі, запротестували. Вони відкинули програму Українського Національного Союзу і поста­вили вимогу негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими си­лами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стоїть Антанта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного Союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. Внаслідок цього склад нового кабінету, сформованого під голову­ванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним. У ньому були кандидати як Національного Союзу, так і Протофісу. Компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративну спілку з Ро­сією. Йшлося, певна річ, про не більшовицьку Росію, якої ще не існувало. Відреченням од державної само­стійності гетьман розраховував здобути якщо не допо­могу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антан­ти. Але гетьманщина вже доживала останні дні.

Висновки:

Основними причинами падіння гетьманського режиму були: залежність стабільності країни від Німецьких військ; соціальна програма, яка збігалась із програмою білогвардійців та суперечила баченню незалежності інших політичних сил країни; відсутність дієздатної армії; наростання напруженості у суспільстві; поява політичної сили, дії якої спрямовані на знищення існуючого режиму; прагнення Скоропадського правити на власний розсуд і погані відносини із іншими партіями країни.

II Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.

2.1. Утворення Директорії.

У ніч на 14 листопада в Киє­ві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і україн­ських січових стрільців. Присутні відхилили ідею не­гайного поновлення Центральної Ради і створили п'яти-особовий верховний орган Української Народної Рес­публіки — Директорію. Головою став соціал-демократ В. К. Винниченко. Від січових стрільців у члени Дирек­торії було висунуто соціал-демократа С. В. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського державно­го українського університету, професор геології Ф. П. Швець, за партійною приналежністю — член УПСР. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. М. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Г. Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього пе­редбачалося заново визначити форму державної органі­зації УНР.

Очень интересно - Реферат: Белый медведь

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно подався в Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Через день тут опинилися й інші члени Ди­ректорії. Вони уклали угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, яка постала в окупаційних військах після революції в Німеччині, й повели стрільців у похід на Київ. Під Мотовилівкою, за ЗО км від столиці, стріль­ці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана — полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорізької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків. Наслідуючи його приклад, інші полки цієї дивізії за­йняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії. На хвилі широкого повстанського руху сили гетьма­на танули, а військові сили Директорії швидко зроста­ли. Вона з блискавичною швидкістю захоплювала конт­роль над територією України. На початку грудня її війська опинилися вже в Одесі. У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, пере­важно більшовиків та єврейських соціалістичних пар­тій. У руках повсталих опинилися завод «Арсенал», військове міністерство та інші установи.

2.2. Відносини з Антантою. Внутрішня політика Директорії.

Інтервенція Антанти на півдні України. Після жовт­невого перевороту в Петрограді країни Антанти поспі­шили поділити між собою сфери впливу на півдні Росії. Територією на захід від лінії Керч — Ростов — р. Дон заопікувалася Франція. І не випадково: у важку проми­словість України було вкладено чималі французькі ка­пітали. Восени 1918 р. керівні кола Антанти і Денікін були стурбовані тим, що поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшови­ків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарні­зони на власні. Прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо надіслав головнокомандуючому союзними арміями на Близькому Сході директиву підготуватися до інтервен­ції. Німецькій адміністрації в Україні заборонили здій­снювати демобілізацію військ, що вже почалася стихій­но, і зобов'язали її продовжувати охороняти порядок у місцях розташування гарнізонів до особливого роз­порядження. Щоб надати інтервенції «законного» характеру, представник Антанти Е. Енно організував у Яссах (Ру­мунія) нараду з так званою «російською делегацією». У складі надзвичайно строкатої за партійною приналеж­ністю членів делегації (від монархістів до есерів) були відомі діячі: октябрист, барон В. В. Меллер-Закомельський, лідер кадетської партії П. М. Мілюков, банкір і промисловець В. П. Рябушинський. Вони звернулися до Антанти з закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти поновленню «єдиної і неділимої» Росії в до­воєнних кордонах (але без Польщі), не визнавати не­залежності державних утворень, що виникли, як вони вважали, «під німецьким впливом». Мова, звісно, йшла про Україну.

У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти ввійшов у Чорне море. Армада союзників складалася з 10 лін­корів, 9 крейсерів, 12 міноносців, багатьох транспортних і допоміжних суден. Незабаром Енно оголосив у оде­ських газетах заяву, в якій говорилося: «Держави Ан­танти через свого уповноваженого, французького консу­ла в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та ре­організації Росії, яку розпочали російські патріоти і яку підтримують союзники... А щодо південної Росії, держа­ви Антанти стверджують свою непохитну волю підтри­мати в ній порядок. Ця непохитна воля в найближчому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагатимуть обставини».

До кінця грудня в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю близько 60 тис. чо­ловік.

Попередні плани союзників були іншими. Денікін наполягав, аби вони надіслали не менш 18 дивізій. Ке­рівництво Антанти вирішило «обмежитися» 12—15 диві­зіями, щоб мати змогу зайняти основну частину Украї­ни, зокрема Київ і Харків. Таким масштабам окупації перешкодило те, що з'явилася сила, якої раніше не існу­вало,— Директорія. Поки транспорти з військами со­юзників добиралися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль петлюрівських військ.

Вам будет интересно - Реферат: Бурый медведь 2

Появу Директорії Антанта зустріла вороже. Не визнаючи гетьманську адміністрацію, її дипломати не зби­ралися визнавати й поновлену УНР. Проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, отже могла розмов­ляти з союзниками досить рішуче. 27 листопада було опубліковано у формі відкритого листа ноту протест проти французького втручання у внутрішні справи України. Нота закінчувалася так: «Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються знов учинити над україн­ським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудово­го українського народу та за ту національно-державну форму свого існування, яку визначив і визначить сам український народ».

Одначе вже перша проба сил між Антантою й Ди­ректорією, що відбулася в Одесі, показала необґрунто­ваність надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, вже перебувала у від­чайдушно важкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майже по всьому периметру кордонів. На заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півно­чі і сході — Л. Троцького, на півдні — А. Денікіна. Новий ворог у вигляді регулярної армії Антанти був явно не на часі.

12 грудня 1918 р. війська Директорії після коротко­часних жорстоких сутичок з білогвардійцями зайняли Одесу, за винятком портової смуги. Французьке коман­дування оголосило її недоторканною, бо кораблі інтер­вентів, що стояли на рейді, готувалися до висадки військ. Через три дні, коли почалася висадка, Денікін за згодою Антанти організував у Одесі «південноро­сійський» уряд і призначив свого військового комендан­та — генерала Гришина-Алмазова. За розпорядженням Петлюри, якого значно більше турбувало становище на північних, а не на південних кордонах, українські вій­ська відійшли без бою.

Поступово інтервенти захопили, витісняючи україн­ську адміністрацію, чорноморське узбережжя аж до лі­нії Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. Просуватися далі не було змоги, бо розтягнутий фронт вимагав додаткових сил. Після того, як керівни­цтво Антанти відмовилося перекинути в Україну півтора десятка власних дивізій, довелося покластися на армії Денікіна, нейтралізуючи при цьому війська Директорії на лінії розмежування за допомогою нескінченних пере­говорів.

Командуючий французькими військами генерал д'Ансельм місяць за місяцем марнував час у розмовах з міністром Директорії. Він дозволяв собі дрібні по­ступки на її користь: терпів, наприклад, видання в Оде­сі української газети самостійницького напряму. Проте українським представникам не подавалася надія на те, що Антанта може визнати УНР. Зі свого боку, Директорія не наважувалася на рішу­чий опір, маючи перед собою більш небезпечний фронт на півночі. За таких умов основну боротьбу з інтервен­тами взяли на себе українські ліві есери і більшовики, що розгорнули в зоні окупації підпільно-партизан­ські дії.

Похожий материал - Реферат: У Не Вин

Зважаючи на революційну ситуацію в Європі, що була наслідком виснажливої багаторічної війни, РКП (б) робила головну ставку на пропагандистську роботу у військах інтервентів. При Одеському підпільному обко­мі КП(б)У було створено пропагандистську групу з пра­цівників, які досконало володіли європейськими мова­ми,— «Іноземну колегію». Французьку секцію в ній очо­лювала Ж. Лябурб, сербську — С. Ратков, грецьку — В. Атанасов. На допомогу одеським підпільникам ЦК РКП (б) прислав І. Ф. Смирнова (М. Ласточкіна), який очолив обком, Л. І. Картвелішвілі, І. Є. Клименка, С. І. Соколовську та ін.

На початку лютого 1919 р. радянські війська разом із партизанами підійшли до зони, контрольованої інтер­вентами. У боях під Вознесенськом добре озброєні фран­цузькі, грецькі та білогвардійські частини зазнали поразки й відступили. Ставало очевидним, що розпропаговані більшовицькими агітаторами війська Антанти воювати нездатні. У першій половині березня після три­валих боїв частини Задніпровської дивізії зайняли Херсон і Миколаїв. 6 квітня 1919 р. радянські війська ввійшли в Одесу.

Висновки:

Приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, швидке формування дієздатної армії, та вчасно обраний момент для повстання. Проте становище на кордонах країни було дуже важке.

III Природа режиму і політика Директорії.