Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, .де навчалося близько 6 млн учнів.
Наприкінці 50-х років у країні почалася організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої .Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років на Україні діяло вже понад 90 шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25, тис; учнів.
У 50-х роках було багато зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів. У зв'язку з ліквідацією учительських інститутів збільшився прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в університетах. Наприкінці 50-х років у школах України працювало вже понад 380 тис. учителів, серед них багато талановитих спеціалістів. Визначним педагогом і громадським діячем проявив себе директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В.О. Сухомлинський. У 1957 р. його обрали членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. Школа, якою він керував, домоглася високих показників у навчально-виховній, роботі.
У 60—70-х роках продовжувалися розвиток і вдосконалення системи народної освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено перехід до загальної середньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні дошкільне виховання дітей, що передбачає відповідну підготовку їх до школи, здійснювалося в мережі дошкільних дитячих закладів — складовій частині системи народної освіти.
У 80-х роках значно скоротилася кількість початкових та неповносередніх шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становлять основну ланку шкільної системи.
Возможно вы искали - Реферат: Жан Тристан Французский
Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила понад 28 млн чоловік при загальній кількості населення понад 52 млн чоловік. Цю освіту мали 84 % зайнятого населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів, для економіки, науки й культури.
У післявоєнний період не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національних мов» — причина того, що в республіці залишилося менше половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.
В умовах командно-адміністративної системи національної школи на Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих демократичних країнах, де учням не тільки дають знання, й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Процес створення такої школи розпочався на Україні тільки в умовах нинішнього національного відродження. Вона мусить повернутися обличчям до дитини, молодої людини, створити для учня, студента можливість засвоювати глибини культури свого народу і через них — сприймати надбання інших.
Говорячи про перекручення, помилки в розвитку системи народної освіти протягом останніх десятиріч, слід, водночас, не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати: в країні, в тому числі й на Україні, масову неписьменність запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.
2 . Характерною особливістю розвитку науки в післявоєнний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до виробничої бази. З кожним роком ця мережа збільшувалася. Якщо на початку 1951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових співробітників у них — до 36,5 тис. Як і раніше, головним науковим закладом республіки була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших наукових установ. Після смерті О. О. Богомольця в 1946 р. президентом Академії наук України став академік О. В. Палладій.
Похожий материал - Реферат: Французский Лаос
У післявоєнні роки вчені України працювали в тісному зв'язку з ученими інших республік і збагатили радянську науку новими дослідженнями в галузі технічних, фізичних, математичних, хімічних, геологічних, біологічних, мелясних, сільськогосподарських та інших наук.
Найбільшим науковим центром республіки в 60-х роках залишалася Академія наук УРСР, яку з- 1962 р. очолював академік Б. Є. Патон. До складу АН УРСР входили Київський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський. Південний (з центром Одесі) і Західний (з центром у Львові) наукові центри, які об'єднували понад 80 науково-дослідних установ. У них працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла широка мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо.
3 . Питання розвитку української радянської літератури в і перше повоєнне п'ятнадцятиріччя обговорювалися на II (1946), III (1954) і IV (1959) з'їздах письменників України. Благотворний вплив на дальший розвиток української літератури справили рішення XX з'їзду КПРС. Після цього з'їзду були реабілітовані відомі українські письменники В. Антоненко-Давидович, М. Годованець, В. Гжицький, Д. Гордієнко, О. Ковінька, П. Колесник, Зінаїда Тулуб, О. Шабліовський та багато інших. Почалося видання й наукове опрацювання спадщини таких письменників, як В. Блакитний, О, Близько, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, Г. Епік, М. Зеров, М. Ірчан, М. Куліш, Г. Косинка, І. Кириленко, І. Микитенко, О. Олесь, О. Турянський, М. Хвильовий, В. Чумак та ін. Були повернені читачеві напівзабуті, а то й зовсім незнані імена Михайла Семенка, Євгена Плужника, Миколи Філянського, Володимира Свідзинського, Богдана-Ігоря Антонича, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Дмитра Фальківського, Богдана Лепкого, Спиридона Черкасенка, Тодося Осмачки, Петра Карманського, Євгена Маланюка, Грицька Чупринки, Олега Ольжича, Андрія Казки. Прийшли в літературу і міцно ввійшли в наше культурне сьогодення Василь Стус, Микола Самійленко, Василь Рубан, Микола Адаменкр, Валерій Ілля, Василь Голобородько, Іван Світличний, Ігор Калинець та ін.
Із 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва. Лауреатами цієї премії в галузі української літератури стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і виноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар за роман «Тронка», в галузі літературознавства — Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці. В 1962 р. запроваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. З того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде, А. Головко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Воронько, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук та ін. Серед літераторів республіки є також лауреати премій ім. Лесі Українки, І. Котляревського, М. Рильського, П. Тичини, М. Островського, О. Бойченка, В. Сосюри, Ю. Яновського, П. Усенка, В. Симоненка.
В галузі літератури, театрального мистецтва та благодійної діяльності Українським фондом культури в 1991 р. заснована премія ім. В. Винниченка. Першим цю премію одержав відомий український письменник і правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у Нью-Йорку Микола Руденко, книжки якого були вилучені з бібліотек, а ім'я не згадувалося протягом двох десятиліть. Цієї ж премії удостоєний визначний учений-літературознавець Григорій Костюк — голова комісії для вивчення і публікації спадщини В. Винниченка при Українській вільній академії наук у США.
Очень интересно - Реферат: Общие закономерности роста и развития детей и подростков. Возрастная периодизация
Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів за останні роки свідчить про посилення їхньої уваги насамперед до сучасних тем. Імена, які сьогодні Визначають обличчя української літератури — Олесь Гончар, Василь Земляк, Григір, Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик та інші,— це рівень, який анітрохи не поступається перед тим, що зроблено за кордоном, їхня творчість сприяє вихованню національної самосвідомості українців, особливо молодих,
Післявоєнні десятиріччя характеризувалися животворними процесами в галузі мистецтва. Пожвавилося театральне життя. У 50-х роках на Україні діяли близько 70, а нині— близько 100 професійних театрів: опери та балету, оперети, музично-драматичних, драматичних, юного глядача, лялькових та ін. Провідними театрами України, відомими далеко за її межами, є академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та їм. М, Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр їм. Лесі Українки, Київський театр опери і балету ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні плідно працюють, збагачуючи театральну культуру і примножуючи кращі традиції П. Саксаганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар'яненка, Н. Ужвій, такі відомі майстри сцени, як палко любимі народом О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.
Протягом останніх десятиріч творчі горизонти українського театру розширилися за рахунок створення багатьох народних театрів — їх зараз понад 250. Особливо популярні "драматичні театри при київському Палаці культури працівників харчової промисловості, і при Будинку культури запорізького автозаводу «Комунар», театр музичної комедії при Палаці культури Полтавської бавовняно-прядильної фабрики, оперний театр Палацу культури чернівецького бавовняного об'єднання «Восход» та ін.
На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну неповторність, нівелювався. З нього витіснялася українська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський — український, значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшла на російську мову. За останні роки в республіці створено 50 театрів-студій, із них лише два українські. Всі театри муз-комедії — російськомовні, оперні — крім Київського і Львівського— також. У Київських театральному інституті ім. І. Карпенко-Карого, в Інституті культури та в Харківському інституті мистецтв переважна більшість предметів читається російською мовою.
Мало уваги приділяють театрові й науковці країни. По суті, досі немає академічної історії національного українського театру.
Вам будет интересно - Реферат: Ваш комитат
4 . Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше заявив про себе в її західному регіоні та Києві. У другій половині 60-х — першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій.
Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови, виступали за збереження звичаїв, культурно-історичних пам'яток українського народу тощо, їх діяльність не виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держави йти на найменші поступки українському культурно-просвітницькому руху, відверта політика русифікації нехтування елементарними національними правами українського народу штовхало багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом. Національно-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім етапом на шляху свідомої боротьби за самовизначення України.
У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля масових арештів розпочалася наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р., коли в різних містах України були заарештовані літературний критик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, художник П. Заливаха — загалом понад 20 осіб.
Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, мистецтва знову звернулися з листом-протестом проти незаконних політичних процесів 1966—1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, заборона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зупинило боротьби за демократичні та національні права.
У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День пам'яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеологів, і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 р., під час чергового зібрання на відзначення пам'яті поета, влада спробувала силою розігнати його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було затримано чотирьох осіб.
Похожий материал - Реферат: Історія України і державотворення
У 1968—1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман «Собор». У Дніпропетровську поети І. Сокульський та М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім'я ЦК Компартії України «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист роману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього було достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років таборів суворого режиму.
У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка, який свої звинувачення на адресу режиму висловив такими рядками: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».
Дії тоталітарного режиму викликали спалах самвидавної літератури. Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Мороза.
І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» викрив згубну національну політику Компартії в Україні, показав порушення прав українського народу в усіх сферах суспільно-політичного, культурного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларованому визначенню як рівноправної та суверенної радянської республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури. При цьому І. Дзюба сподівався добитися вирішення наболілих національних проблем в межах радянської системи.