Реферат: Гетьман П.Орлик і перша Конституція України

Виконала:

Перевірила:

ЗМІСТ

Вступ 3

І. Українські гетьмани як носії ідеї незалежної самостійної України. 4

ІІ. Деякі сторінки біографії та життєвого шляху гетьмана П.Орлика. 5

ІІІ. Конституція П.Орлика. 7

IV . Боротьба П.Орлика за відтворювання незалежності України. 9

V. У турецькому засланні. Листування П. Орлика. Остаточний розрив з козаками. 11

Заключення 14

Додатки. Документ. Присяга гетьмана Орлика. 15

Література 15
ВСТУП

Основний зміст історії є далеко не повним без присутності в ній люди­ни з її запитами та інтересами, думками, віруваннями, страхами, спо­діваннями, приватним життям і життям у колективі. Те, що складає саме життя людини, відсутнє на сторінках наших книг і підручників.

Смолій В. А.

Возможно вы искали - Доклад: Линь, Шарль-Жозеф де

Складною, тяжкою, підчас трагічною і водночас славною, героїчною є історія України. Протягом багатьох віків у кривавій борні проти числен­них нападників українському народові доводилося відстоювати своє пра­во на Історичне існування, на свою національно-релігійну й державну незалежність. Видатний український письменник і політичний діяч В. К. Винниченко у своєму щоденнику в травні 1918 р. писав: «...до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, за­шарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірні­ше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, росіян, татар, шведів. Уся історія... безупинний, безперервний ряд пов­стань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування...».

Довгий час український народ не мав свою історію. До 1917 року історія Украї­ни розглядалася як «епізоди» історії Російської імперії, а за радян­ської влади — як частина історії СРСР.

Нарешті, 16 липня 1990р. Верховна Рада України прийняла Деклара­цію про державний суверенітет України, в якій проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту й неподіль­ність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР проголосила Укра­їну незалежною демократичною державою.

Тепер після проголошення суверенітету й незалежності України найнагальнішою потребою є ознайомлення небайдужого громадського загалу з фактами вітчизняної історії, котрі містять у собі заряд високої духовно­сті, формують патріотичну свідомість, вчать зразкам служіння батьківщи­ні, народові. Нинішнє покоління мусить знати правдиву історію, шану­вати минуле своєї землі, пам'ять про своїх пращурів. Слід пам'ятати слова великого українського поета Максима Рильського про те, що «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього, хто не шанує людей свого народу, той сам не годен пошани».

Похожий материал - Реферат: Оборона Ленинграда

І. Українські гетьмани завжди були носіями ідеї незалежності самостійної Української держави. Слід відзна­чити, що в процесі формування гетьманської влади та української держав­ної інституції в назву «гетьман» до 1648 р. вкладалося поняття найвищо­го військового керівника. Зокрема, відомий український Історик Михай­ло Грушевський називає першими гетьманами тих козацьких керівників, які діяли із сер. XVI ст. Серед них першим є Дмитро Вишневецький, який прагнув звільнити південні українські степи від панування ханських орд. У сер. XVI ст. він побудував замок — фортецю на Малій Хортиці.

З появою у 70-і рр. XVII ст. реєстрового козацтва започатковано офі­ційно термін «козацький гетьман», або «гетьман Запорозького Війська». Серед них Михайло Дорошенко, Петро Сагайдачний та інші керівники ве­ликих козацько-селянських повстань 30-х рр. XVII ст.— К. Косинський, С. Наливайко.

Гетьмани присвятили своє життя боротьбі за визволення вітчизни від чужоземного панування, за втілення ідеї незалеж­ної, самостійної Української держави, про яких так суперечливо, навіть полярно, судили в різні часи нащадки. Серед них: Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик, якому довелося діяти в еміграції, Кирило Розумовський та ін.

Можна вважати, що корені сучасної незалежності України певною мі­рою лежать у великій ідеї українських гетьманів, кожен із них — це осо­бистість свого часу, але всіх їх спіткала трагічна доля.

Серед гетьманів України Пилип Орлик посі­дає особливе місце. Обраний гетьманом на чужині, він став гетьманом-емігрантом, гетьманом-вигнан­цем, що понад тридцять років поневірявся по світу. П. Орлик як гетьман продовжив справу гетьмана Мазепи та, вочевидь, багатьох гетьманів-поперед­ників, починаючи з Б. Хмельницького, що плекали ідею української державності й боротьби за неї.

Очень интересно - Доклад: Мария-Тереза Савойская

Постать П. Орлика уособлює великого патріо­та України, що намагався піднести українську на­ціональну ідею у світі: суверенної, вільної, єдиної України на нових засадах конституційної, демо­кратичної, правової держави як спадкоємниці попередніх державних ут­ворень в Україні. П. Орлик усвідомлював, що вибороти вільну Україну можливо лише за умови зовнішньополітичного союзу, яким міг стати про­текторат Швеції, Туреччини, Польщі чи Франції.

На жаль, до останнього часу Пилипу Орлику давалася лише негатив­на оцінка. «Зрадник» — цей штамп панував в офіційній дореволюційній історіографії. Радянська історична наука згадувала його ім'я лише в кон­тексті критики «націоналізму». Навіть найкращі представники української історіографії оцінювали діяльність П. Орлика по-різному. Поруч із визнан­ням Орлика як «останнього і найліпшого із яскравих мазепинців» йому відмовляли в ролі політичного діяча. Вперше по-новому, як національно­го героя, в 20-х рр. XX ст. висвітлив постать гетьмана-вигнанця український історик Ілько Боршак, сам емігрант з України.

ІІ. Народився П. Орлик 11 жовтня 1672 р. в селі Кочуті на Віленщині. Здо­був досить гарну освіту — спочатку у єзуїтській Віденській Академії, а піс­ля переселення сім'ї в Україну — в Києво-Могилянській академії, яку за­кінчив у 1694 р. Працював консисторським писарем Київської митропо­лії, що незаперечне свідчить, що того часу П. Орлик був православним, хоча в еміграції у 1721 р. він стане уніатом.

У літописі Самійла Величка під 1702 р. про П. Орлика згадується як про мудрого, проте ще недосвідченого канцеляриста. Але гарна освіта, природні обдарованість і такт досить швидко наблизили П. Орлика до найвищої після гетьмана посади генерального писаря. Разом з кар'єрою зросли його матеріальні статки: села, землі, млини, ліси в Ніжинському, Стародубському полках, рангові маєтності під Гадячем. Одруження з доч­кою полтавського полковника Павла Герцика Ганною додало до його во­лодінь землі на Полтавщині.

Вам будет интересно - Курсовая работа: Сравнительная характеристика реформ в Древних Афинах и в Древнем Риме

Просування щаблями кар'єри збагачувало П. Орлика дипломатичним досвідом, формувало якості політичного діяча. Водночас особисті й про­фесійні риси П. Орлика швидко наблизили його до І. Мазепи, зробили до­віреною особою гетьмана. Прекрасно розуміючи міру ризику через залу­чення до планів Мазепи, Орлик став гетьману надійною опорою — вів та­ємне листування, брав участь у нарадах. За його словами. Мазепа відкрив генеральному писарю свої плани щодо Швеції у вересні 1707 р. А у жов­тні 1708 р., коли Мазепа зі старшиною, скарбом і військом прибув до табору Карла XII, разом з ним був і генеральний писар Пилип Орлик. За­лишаючи столицю Гетьманщини Батурин, він сказав дружині, що Мазе­па «сам згинет, й нас погубит» («что й исполнилося», напише пізніше Ор­лик в одному з листів). Але ж до «зради» Мазепу призвело зіткнення інтересів України й московського уряду. Порушення інтересів українського народу і, зокрема, козацтва штовхнули Мазепу і мазепинців до «зради» ца­реві й пошуків протекції шведського короля. Зауважимо, що тоді мазепинці поставили на карту всі свої життєві блага в ім'я неясного майбутнього своєї батьківщини.

Поразка у Полтавській битві стала чорним днем як для старого геть­мана, так і для всіх його однодумців. Орлик, його дружина й родичі Герцики подалися за гетьманом у вигнання, без перепочинку долаючи дале­кий і небезпечний шлях, «дикі околиці, куди ледве чи ступала коли поль­ська або українська нога...». Пізніше Орлик з жахом згадував; «Я через ті пусті поля... ішов до Очакова і потім до Бендер у товаристві свідомого про­відника, що належав до запорозького війська, і він дивився на небесні сві­тила і, все визначаючи напрям, диригував нашу дорогу. Ледве протягом двох тижнів зміг нас перевести через ту пустелю, хоч як ми прискорюва­ли похід, щоб уникнути погоні».

Не вагаючись, Пилип Орлик поставив на карту свій матеріальний ста­ток і втратив його заради втілення в життя великої ідеї Мазепи про незалежну Українську державу. Сам Орлик свідчив, що «все мои животи в 30 возах с сребром й с грошми над Днепром пропали». Його дружина, ря­туючись від кари Петра І, змогла зберегти лише одну шкатулку з листами Мазепи до Станіслава Лєщинського, трьома царськими грамотами у спра­ві Кочубея та Іскри і «клейнотами жони моей й килка тьісяч червоних».

Турки прийняли втікачів, призначивши місцем проживання Бендери, куди ті прибули 1 (10) серпня 1709 р. Ситуація ускладнилася зі смертю І. Мазепи в ніч з 21 на 22 вересня. Козацтво було збентежене й налякане непевним майбутнім. Перед ним і старшиною, перш за все, постала ціла низка питань- Які державницькі завдання мали бути вирішені й могли бу­ти вирішені в еміграції? Кого обрати гетьманом? Нарешті, треба було ви­рішити долю державного й приватного скарбів Мазепи. Гетьман не зали­шив ніяких розпоряджень щодо скарбів, як і не дав рекомендацій про кан­дидатуру майбутнього гетьмана. На думку шведського короля й емігрантів найбільш вірогідним претендентом на гетьманство мав стати Андрій Войнаровський, найближча до Мазепи особа, племінник (власних дітей у гетьмана не було), що разом з ним у складі гетьманського війська пішов у вигнання. Проте легковажний та пожадливий Войнаровський забрав усю казну та дорогоцінності, але обійняти посаду гетьмана не хотів, оскільки в умовах емігрантського життя гетьманство обіцяло бути обтяжливим і до­кучливим. Як свідчив П. Орлик, А. Войнаровський забрав 180 тис. дука­тів, більше ніж на 200 тис. ріксдалерів військових клейнодів, діамантовий письмовий прибор на 20 тис. і шаблю, оздоблену діамантами, на 10 тис. ріксдалерів та інші коштовності. Орлик зазначав, що «він несправедливо й незаслужено присвоює собі право мати все те, що належить до всього війська...», що «на це не мав права навіть син гетьмана згідно звичаю і дав­нього Закону, котрий міг отримати лише якусь частку згідно прилюдної ухвали запорозького війська».

Отже, козацтво й старшина залишилися на чужині без коштів. Тому не дивно, що Пилип Орлик, якому запропонували гетьманську булаву, ва­гався, адже гетьманство в умовах еміграції вимагало значних коштів як для облаштування козацького війська, так і для зовнішньополітичної діяль­ності. При цьому Войнаровський, аби відвести від себе нарікання за від­мову від гетьманства, обіцяв Орлику виплатити 3 тис. дукатів, а кошово­му К. Гордієнку 200 дукатів за схилення козацтва до цього вибору. Обран­ня гетьмана відбулося 5 квітня 1710 р. на загальній Раді під Бендерами в присутності всієї старшини, реєстрового козацтва, запорожців, через цілих півроку по смерті Мазепи. На Україні Петро І вже затвердив геть­маном І. Скоропадського. Старшина в Бендерах не визнала його гетьма­ном, сподіваючись на перемогу Карла XII та повернення назад в Україну й перевибори гетьмана.

Похожий материал - Доклад: Брюс, Прасковья Александровна

Пізніше П. Орлик писав, що Войнаровський своєю відмовою штов­хнув його в безодню, яка означала для нього та його родини матеріальну руїну — «не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те влас­ні гроші». Дійсно, ставши гетьманом, Орлик приніс у жертву патріотичній меті своє приватне життя. Але це писалося в 1719 р. у Швеції, коли гетьман потрапив у лещата злиднів, відчував себе тягарем для королівсь­кого шведського двору. Очевидно, що ці зізнання Орлика дали підставу автору «Истории Русов» — славнозвісної пам'ятки української історіо­графії — стверджувати, що Орлика проголосили гетьманом шведський ко­роль і Порта. Але цей висновок неправомірний. Карл XII на раді не був і лише як протектор України затвердив це обрання. Безперечним є й те, що генеральний писар Пилип Орлик був найвидатнішою особою серед ко­зацтва в Бендерах. Він стояв дуже близько до Мазепи, був його однодум­цем, був причетним до всіх справ української дипломатії, як ніхто розу­мів потреби української політики в той складний для України час. Відо­мий український історик-емігрант О. Оглоблін влучно зауважив, що обрання Орлика гетьманом було щасливим для української справи: «Бо відтоді до самого скону.. гетьман Пилип Орлик віддав... усе життя своє й долю своєї родини для добра української нації і української визвольної справи і перед лицем цілого світу передав ідею і дух Мазепи наступним по­колінням українства».

ІІІ. При обранні нового гетьмана того ж дня між ним, старшиною і козац­твом була укладена угода про взаємні права й обов'язки. Документ мав наз­ву «Пакт й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська». Оскіль­ки в угоді обґрунтовувався державний лад України, то її справедливо вва­жають в історіографії українською Конституцією і у вжитку затим вона мала назву «Конституція Орлика», або «Бендерська Конституція». Водно­час її можна вважати колективним виявом української політичної думки, підсумком дискусій трьох українських політичних сил — гетьмана, стар­шини, запорожців. Договір був розрахований на те, що він діятиме в Ук­раїні як правовий акт після повернення емігрантів.

«Пакти й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» скла­далася зі вступної частини і 16 статей. У вступній частині обґрунтовувалася ідея самостійної і незалежної України, пояснювалися причини роз­риву України з Московією і прийняття нею шведського протекторату. «Хмельницький добровільно прийняв протекторат московських царів, плекаючи надію, що вони дотримають обіцянки берегти право й вольності України, викладені в договорах і в статтях». Але Московська держава «накинула невольниче ярмо на народ вільний, козацький, собою ніколи не завойований», воліла відібрати владу, міста, перетворити козаків на ре­гулярне військо, викоренити Військо Запорозьке, стерти навіть згадку про нього з пам'яті народу. Тому гетьман Іван Мазепа, бажаючи звільнити ук­раїнський народ з тяжкої неволі піддався під захист Карла XII, який мав допомогти йому так, як Карл Х допоміг Богдану Хмельницькому. Військо Запорозьке ухвалило й надалі боротися з Московщиною, аби здобути ба­жану для України волю.

16 статей Конституції Орлика передбачали цілу програму розбудови української державності. По-перше, проголошувалося поновлення суверенної козацької України під номінальною протекцією шведського ко­роля. Передбачалося встановлення кордонів України по річці Случ, як за Богдана Хмельницького. Але, як бачимо, з поля зору її творців випав західний регіон, що свідчить про відхід навіть патріотично налаштованих політи­ків від ідеї Богдана Хмельницького соборності Української держави в її етніч­них межах. По-друге, вона спрямовувалася проти встановлення в держа­ві монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату, прово­дила важливі ідеї про українську державність на республіканських засадах та конституційних принципах. Законодавчою і контролюючою визнача­лася Генеральна Рада, гетьману надавалася виконавча влада. Було виріше­но «навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала генеральній старшині...». На власний розсуд гетьмана нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здій­снюватися. Генеральній Раді відводилася визначальна роль, вона мала зби­ратися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову. На місцях мали б бу­ти свої ради, які б управляли адміністративними одиницями разом з пол­ковниками й контролювали б їх дії.