Вступ
1) Причини і характер І світової війни. Ст..2
2) Міжнародні відносини: Ст..16
a) Вступ в боротьбу Туреччини.
b) Взаємовідносини держав Антанти в 1914 -1915 рр.
Возможно вы искали - Курсовая работа: Коллективные формы собственности в российской экономике
c) Вступ в боротьбу Болгарії.
d) Фінансові відносини країн Антанти в 1916 р.
e) Міжсоюзницькі конференції на рубежі 1916-17рр.
3) Дипломатія заключного періоду І світової війни. Ст..31
Висновок.
Похожий материал - Реферат: Воспаление 3
Література.
Причини і характер.
На початку XX ст. у світі ще більше загострилися імперіалістичні суперечності. Але особливого поширення набув конфлікт між Англією і Німеччиною. Вже в 90-х роках XIX ст. Англію занепокоїло посилення конкуренції німецьких товарів на світовому ринку. Інтереси Англії і Німеччини зіткнулися в багатьох районах світу. Особливої гостроти англо-німецькі суперечності набули в Африці, Східній Азії і на Близькому Сході. Це були основні регіони експансії німецького імперіалізму.
Наприкінці XIX ст. далекосяжні німецькі плани починають активно реалізовуватися в Східній Азії. З 1885 р. по 1893 р. експорт з Німеччини до Китаю збільшився з 16,5млн. до 33,25млн. марок. У 1897р. німецька імперія під виглядом «оренди» анексувала китайський порт Цзяочжоу, а потім поширила свій протекторат і на півострів Шаньдун. Це викликало серйозне занепокоєння в Англії, яка давно вже утверджувала свої інтереси в Китаї. Спільний похід у 1900 р. великих держав для придушення в Китаї іхетуанського антиімперіалістичного повстання не послабив напруженості в німецько-англійських суперечностях у Східній Азії.
Водночас розпочинається активне проникнення німецького імперіалізму на Близький Схід. Цій експансії сприяло спорудження Багдадської залізниці. Концесію" на її будівництво було одержано в 1898 р. під час поїздки Вільгельма II до Туреччини. Багдадська магістраль відкривала Німеччині прямий шлях через Австро-Угорщину, Балканський півострів і Малу Азію до Персидської затоки. Спорудження такої дороги зміцнювало позиції Німеччини на Близькому і Середньому Сході та поблизу Суецького каналу, що створювало загрозу морським і сухопутним шляхам сполучення Англії з Індією. До початку війни Німеччина інвестувала в будівництво залізниці 1 млрд. марок. Проблема Багдадської магістралі стала найгострішою в англо-німецьких суперечностях на Близькому Сході. Вона торкалася також інтересів Росії і Франції, що значно ускладнювало тогочасне міжнародне становище.
Очень интересно - Курсовая работа: Шумовое загрязнение биосферы
Неабияку роль у розв'язанні війни зіграли і франко-німецькі та російсько-німецькі суперечності. Після переможної війни 1870—1871 рр. над Францією німецькі правлячі кола намагалися назавжди закріпити за собою відірвані від Франції території Ельзасу і Лотарингії.
Розуміючи, що французи не примиряться з втратою цих земель і будуть намагатися взяти реванш за поразку у війні 1870—1871 рр., німецькі можновладці шукали привід для того, щоб завдати Франції нового удару і назавжди позбавити її будь-якої надії на повернення цих територій.
Арбітром Європи залишався німецький уряд. Після 1878 р., як і після 1871 р., основною, незмінною турботою Німеччини було ізолювати Францію і, особливо, перешкодити всякому союзу між нею і Російською імперією.
На наступний день після конгресу Німеччина повинна була чекати вияви неприязності з боку великої північної імперії і її таємних підступів, направленого до того, щоб перешкодити проведенню в життя берлінського трактату. Уражений Горчаков був повний ненависті і злопам'ятності. Олександр II, незважаючи на залишок особистої прихильності до імператора Вільгельму, не міг приховати свою досаду. Протягом більше за рік російська преса була наповнена докорами і загрозами за адресою Німецької імперії. Відносини між обома кабінетами стали так же загостреними, скільки вони були сердечними в попередній період. Цар зосередив свої війська на західних кордонах Росії. Його рука відчувалася в тому опорі, яке боснійці досить довго надавали австро-угорським військам, і можливо, також в тому зволіканні і безглуздих спорах, за допомогою яких в 1878 і 1879 рр. Порту намагалася відхилитися від територіальних вимог Греції. Російський імператор своїм заохоченням слов'ян також посилив те внутрішнє нездужання, яким страждала імперія Габсбургів(№4, с.471) . У зв'язку з цим вельми потривожений Франц-Іосиф незабаром звернув майже благальні погляди у бік Німеччини, який, зі своєї сторони, прагнула, беручи до уваги обставини, укласти з Австро-Угорщиною міцний союз, який замінив би те, що розсіялося як дим угода трьох імператорів. До того ж австрійський імператор відчував на заході загрозу італійського ірредентизму, маніфестації і крики якого римський кабінет допускав з явним потуранням. Для князя Бісмарка не склало труднощів переконати Андраши, що тільки тісний і позитивний союз з Німеччиною здатний оберегти його уряд від всіх загрозливих йому небезпек. Нехитро, що між двома великими центральними державами незабаром встановився вельми знаменний обмін добрими послугами, передвісник того пакту, про якого мріяв Бісмарк.
У кінці 1878 р. віденський двір дав свідчення своїх германофильских тенденцій, погодившись, нарешті, на формальне скасування статті 5 Пражського договору, на яке ось вже дванадцять років як посилалися Данія і шлезвигці. Трохи пізніше, влітку 1879 р., дипломатична допомога Німеччини полегшила її майбутній союзнице оволодіння Базарським санджаком (він був зайнятий у вересні, після Боснії). Нарешті, під час свого побачення з Андраши в Гаштейне (серпень 1879 р.) залізний канцлер поклав основи договору, що замишляється ним: обидві імперії вступали в союз, щоб примусити поважати існуючі договори, і кожна з них,
Вам будет интересно - Реферат: Ледовая и снежная скульптура
у випадку якби друга, вступивши в боротьбу з сусідньою державою, зазнала загрози з боку третьої держави, повинна була стримати цю останню. Це означало, що договір направлений головним чином, з одного боку, проти Франції, а з іншою проти Росії. З поваги до царя імператор Вільгельм(№4,с.472) не одразу погодився підписати подібний акт. Але канцлер загрожував відставкою. Старий монарх поступився, і Бісмарк після поїздки в Вену, де його дії отримали повне схвалення переможених при Садове, добився, нарешті, від нього затвердження договору (15 жовтня 1879 р. (№4,с.575 )
Хоч австро-німецький союз і був укладений в секретному порядку, кабінети не сповільнили дізнатися про нього. Незабаром після цього в противагу йому стала неначе організовуватися велика контрліга. Вона повинна була складатися з Франції, Росії і Англії. Дійсно, еволюція, що відбулася в британській політиці починаючи з 1880 р., робила це об'єднання якщо не цілком вірогідним, то, принаймні, вельми можливим. Поки лондонским кабінетом керував лорд Біконсфільд, британський уряд аплодував тенденціям і дипломатичним успіхам Бісмарка. Вірний своїй політиці завоювання міністра-тори, здавалося, з радістю створював собі приводи для війни і тримався особливо зухвало по відношенню до російської держави. У 1879 р. він був зайнятий, з одного боку, насильним підкоренням Зулуленда, а з іншою кривавою і боротьбою, що супроводилася самими драматичними інцидентами з афганцями, що не бажали підкоритися британському протекторату. Зрештою він натомив англійську націю, що не відчувала любові до некорисних війн, особливо коли вони не дуже вдалі. Берлінскі лаври не змогли захистити його від втрати популярності, що привела до його падіння в квітні 1880 р. Його постійний противник Гладстон знову прийшов до влади. Але, як і в колишній час, лідер лібералів свою увагу головним чином присвячував внутрішнім справам. Ірландія, невдоволення якої знову посилилося і прийняло грізні розміри при попередньому міністерстві, була головним об'єктом його турбот. Проте, відомо, які були його доктрини в області зовнішньої політики. Туреччина йому викликала відразу; він вважав її варварською державою, що абсолютно не піддається цивілізації. Він вважав, що для Англії не представляє ніякого інтересу її захищати і ризикувати ради неї вступом у відкриту боротьбу з Росією. Він був навіть вельми схилений зблизитися з останньою і домовитися з нею, якщо можливо, про розділ панування над Сходом. Майже негайно ж після свого повернення до влади він поспішив; покласти кінець війнам, зробленим його неспокійним попередником. Завдяки йому мир був відновлений в Південній Африці, і Трансвааль повернув собі свободу (1881 1882); англійці вивели свої війська з Афганістану (1880 1881) і, здавалося, дещо ослабили пильне спостереження за Туркестаном. Росіяни могли продовжувати своє завоювання. У 1884 р. вони оволоділи Мервом, і хоч в 1885 р. гарматні постріли в Пендже (№4,с.475) "
ледве не викликали конфлікту між ними і їх суперниками,: міністерство вигов все ж діяло в досить перемирному дусі, щоб запобігти всякому розриву.
Поведінка Гладстона на початку його нового правління дозволяла думати, що він бажає одночасно догодити і Росії і Франції. Так, в 1880 р. він надав енергійну допомогу Росії в справі передачі Черногорії территорій, володіння якими забезпечував цій країні Берлінський трактат. У 1881 р., з таким же, якщо не з більшою старанністю, ніж Франція, він добився, нарешті, у Порти надання невеликої частини Епіра і Фессалії Еллінському королевству. Якщо ми зіставимо ці факти з трагічною смертю Олександра II, убитого в С.-Петербурге нигилистами 13 березня 1881 р. і негайно ж заміщеного на престолі його сином Олександром III, государ, що живив, як говорили, сильну антипатію до Германії, то легко зрозуміємо, що в ту епоху можливість англо-франко-російської угоди не здавалася вже такої нездійсненною.
Ця небезпека не могла вислизнути від уваги Бісмарка. Нехитро тому, що цей завжди пильний державний діяч невпинно трудився як над внутрішнім зміцненням імперії, так і над придбанням для неї нових зовнішніх союзників. У області внутрішньої політики він добився незадовго перед тим від рейхстагу (лякаючи його, за своєму звичаєм, Привидом французького реваншу поновлення на семирічний період військового закону 1874 р. і збільшення готівкового складу армії в мирний час з 401 тис. до 427 тис. чоловік (1880). Він старався шляхом ряду економічних законів, що викликали, проте, сильний опір, забезпечити імперській скарбниці фінансові ресурси, абсолютно незалежні від надходжень окремих німецьких держав. Продовженням на новий термін драконівського закону 1878 р.(№4,с.474) він тероризував в імперії не тільки соціал-демократичну партію, але і всю демократію загалом (1881). У той же час він старався відновити в Німеччині релігійний мир. Голоси депутатів центра були йому необхідні в рейхстагу, щоб забезпечити успіх його реакційній і монополістичній політиці. Проте, він давно вже протягав руку цьому центру. Ще з 1876 р., т. е. з того часу, коли завдяки перемозі республіканської партії у Франциї йому не доводилося більш побоюватися тісної згоди цієї держави з папським престолом, він вніс на практиці деякі пом'якшення в травневі закони. Він навіть перший пішов назустріч Ватікану. Але Пій IX досить холодно зустрів його загравання. Однак, коли цей незговірливий тато помер (7 лютого 1878 р.), Бісмарку повезло більш з його наступником Левом XIII, тонким і оступливим політиком, принаймні в питаннях формального порядку. У липні 1878 р. Бісмарк мав в Киссенгене побачення з нунцій Мазелла, і з цього моменту переговори між канцлером і татом не уривалися. У 1881 р. ні той, ні іншою не зробили ще ніяких принципових поступок. Але більшість німецьких єпіскопів була відновлена на своїх місцях; горезвісні закони були зведені фактично до вельми малому, з іншого боку, партія центра, слухняно та, що слідувала вказівкам Ватікану починав краще голосувати.
Похожий материал - Контрольная работа: Контрольная работа по Социологии 8
Здавалося, що заграючи з Ватіканом, канцлер повинен був дещо ускладнити свої відносини з Квіріналом. Однак якраз в той час Бісмарк, що прагнув як можна швидше посилити австро-німецький союз, шукав дружбу Італії і не зовсім безуспішно. Коли канцлеру ставили на вигляд його загравання з папським престолом, він давав зрозуміти, що примирення Німеччини з татом полегшить в один прекрасний день примирення наступника Пія IX з наступником Еммануїла. До того ж цей останній, що помер 9 січня 1878 р., залишив свій престол государ, якого навряд чи торкали спогади об Мадженте і Сольферіно і всю відому галлофобия якого як би природно доповнювалася його що майже дійшла до пристрасті тевтономанією. З моменту свого знайдення на престол Умберто Iй з готовністю слухав німецьких спокусників. Бисмарк, відтоді як він залучив Франца-Іосифа в орбіту своєї політики, переконував італійський уряд в необхідності приборкувати ирредентизм, принаймні в його виявах, що загрожували Австро-Угорщині. Він доводив, проте, цьому уряду, що союз з Австро-Угорщиною є, бути може, засобом добитися в один прекрасний день полюбовно того самого Тіроля, який воно так хотіло б отримати від неї, і що цей союз міг би дати йому також Албанію. Він старався, головним чином, направити італійські жадання на деякі французькі провінції, якось: Савойю, Ніццу, Корсику. Він нашіптував нишком італійському уряду, що в особі Франції воно має свого найзлішого ворога. Він прекрасно використав суперництво інтересів, що виникло в Тунісе, головним чином в останні роки (1879 1880), між Францією і Італією. Зрозуміло, що коли Франція, статут від провокаційних витівок, ухвалила рішення відновити свої зневажені права і внаслідок короткої експедиції примусила Туніс внаслідок договору в Бардо прийняти її протекторат, канцлер повинен був випробовувати найживіше задоволення. Дійсно, Італія була поза собою від люті. Вона хотіла підняти на ноги всю Європу. Вона просила Німеччину про допомогу;
проте, Бісмарк був далекий від того, щоб надати її Італії. У ту епоху він зовсім не бажав поривати з Францією; він був дуже радий, що турбота від віддалених інтересах відволікала цю останню на відомий період від Ельзаса. До того ж він говорив собі, що чим більш Франція зміцнить своє панування в Тунісе, тим менш Італія буде схильна до зближення з нею; і його умовиводи були досить правильними. Канцлер вказував також квиринальскому кабінету, що міг би полегшити Італії як в Африці, так і в інших місцях основа колоній, які були б для неї компенсацією, утіхою. З іншого боку, він ставив на вигляд Австро-Угорщини, що у разі виникнення війни між нею і Росією Німеччини буде неможливо надати їй безпосередню допомогу, бо доведеться стежити за Францією, і для цього знадобляться всі німецькі військові сили. Одна Італія зможе надати їй дійову допомогу. Необхідно тому привернути її на свою сторону. Ось чому король Умберто в кінці 1882 р. їздив в Вену і в Берлін, і це були не прості візити ввічливості. Ось яким чином в наступному році Італія формально приєдналася до австро-німецькому союзу(№4,с. 479) . Доти у Франції був лише один ворог, що спостерігав за нею з висоти Вогезов. З 1882 р. вона придбала другого, в Альпах; і якби тільки це залежало від німецького уряду, у Франції з'явився би і третій на Піренеях в особі молодого іспанського короля, якого воно перемагало в тому самому році своїми приставаннями.
На початку XX ст. гострі сутички між Німеччиною і Францією розгорнулися в сфері колоніальних інтересів. Франція була другою після Англії колоніальною державою. Ареною конфронтації стала Північна Африка. Конфлікти між Німеччиною і Францією, спричинені розподілом ще вільних територій у Марокко, приводили ці країни на грань війни двічі — у 1905 і 1911 роках.
Наприкінці XIX ст. ускладнюються відносини Німеччини з Росією. Велике напруження в російсько-німецьких суперечностях відмічалося в митній війні. Німеччина була одним з важливих ринків для збуту російської сировини. У 1897 р. вона поглинала 30% експорту Росії. На російському ринку реалізовувалася значна частка промислових товарів, які вироблялися в Німеччині. Німецька буржуазія намагалася перетворити Росію в постачальника сировини і ринок збуту виробів своєї промисловості, в той же час вживаючи різноманітних заходів щодо обмеження ввозу російських сільськогосподарських продуктів до Німеччини. У 1887 р. німецький уряд заборонив ввозити російську худобу і підвищив податок на експорт німецьких товарів у Росію.