1. Життя і творчість П. Загребельного............................................................ 3
2. Коротко про деякі збірки П.Загребельного................................................ 5
3. Значення творчості П. Загребельного в українській літературі............... 8
ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
Гарна книга про народ, про людину, збагачуючи розум і виховуючи почуття (згадаймо, як Бєлінський підносив пушкінську поезію саме за її всеосяжну здатність облагороджувати душу), спонукає до роздумів і діянь, до розмови, де може бути злагода й незгода, відкриття соціально-моральних істин і краси буття. Животворний зв'язок між письменником і читачем виникає тоді, коли він, митець, має що сказати людям, а вони, заглиблюючись у безмежжя художнього світу, пристрасно шукають у ньому відповіді на жагучі питання дійсності.
Талановитий український радянський письменник Павло Архипович Загребельний понад чверть віку веде діалог зі своїми сучасниками – діалог повчальний, дотепний і цікавий...
Возможно вы искали - Реферат: Пародия в аспекте интертекстуальности
Прикметною рисою нашого митця є невситима жага творення. Хоч ким і хоч де б він не був: рядовим на війні, студентом-філологом Дніпропетровського університету, співробітником журналу «Вітчизна», редактором «Літературної України» – завжди віддавався праці сповна. За два з половиною десятиліття своєї творчості він написав сімнадцять романів, три збірки оповідань, чотири повісті, кілька кіносценаріїв і п'єс, десятки нарисів, критичних статей і оглядів. Два його романи «Смерть у Києві» та «Первоміст» відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка...
Павло Загребельний належить до тієї когорти радянських письменників, що і його ровесники В. Астаф'єв, Ю. Бондарєв, В. Биков, Ю. Друніна... Обпалені війною, вони до глибини осягли труди і дні фронтового покоління, яке врятувало Вітчизну від фашистського поневолення. В їхній творчості яскраво відбилися такі характерні риси радянської літератури, як безкомпромісність у боротьбі з буржуазною ідеологією, і приватновласницькою психологією, возвеличення подвигу радянських людей, утвердження соціалістичного гуманізму і почуття відповідальності за моральне обличчя своїх сучасників.
Критика свого часу звернула увагу на те, що Павла Загребельного приваблюють особливо три сфери людської діяльності: військово-патріотична, державно-історична і виробничо-творча. Це широке узагальнення потребує конкретизації. Суть у тому, що в героїв Павла Загребельного різні види діяльності переплітаються, зливаються. Державною людиною в його романах постає, скажімо, не тільки князь Ярослав Мудрий, але й молодий робітник Дмитро Череда, а теоретик кібернетики академік Карналь такий же творець, як і талановитий митець Київської Русі Сивоок. Саме концепцією народу-творця і зв'язані між собою три романічні цикли Павла Загребельного...
Загалом письменник уміло, природно поєднує у своїх романах відтворення окремої долі з узагальненим зображенням плину життя. Майстер розлогої епіки – історичного «Дива», урбаністичного «Розгону», сільського «Левиного серця», що перегукуються між собою розробкою окремих мотивів і засобами характеротворення, – сміливо веде і діалог з історією, й інтимну розмову з людиною, згущаючи факти в образи доби і проникаючи в сокровенні таємниці душі.
У Павла Загребельного сотні дійових осіб. Є серед них і художньо невиразні, одномірні. Та людська пам'ять вибіркова, в ній залишається тільки істинне, довершене і необхідне для пізнання й самопізнання. Більшість людських характерів у творах нашого письменника – життєво правдиві, повнокровні. Чим вони цікаві? Неповторністю прояву повторюваного. Вони наче жадають одного: дива. Хто шукає його і знаходить, хто втрачає його або знищує, а хто – і це найважче – творить його в муках і любові...
Похожий материал - Реферат: Песнь о Роланде
Прадавня семантика кореня слова «диво» – світити. У слов'янських мовах «диво» – це те, що вражає: чудо, незвичайне, краса. Герої Павла Загребельного знають, що таке диво волі, диво пізнання, диво творчості, диво кохання й взаєморозуміння, диво народження справжніх людей і диво жіночих чарів.
У стильовому діапазоні письменника чудово поєднуються гостра, цікава фабульність з докладною деталізацією, іронія і сарказм з романтикою, публіцистика з психологізмом, афористичність і уривчастість з довгими фразами-періодами, з енергією дієслівних многочленів. Це проза розлога і водночас навальна, як повінь зі зливою і поривчастим вітром – «трощить, ламає, з землі вириває». Ця розбурхана течія несе з собою все, навіть життєву піну. Але русла ніколи не губить. Русло – це дума про людину, про народ, це концепція соціалістичної особистості, що творить на землі красу і добро.
КОРОТКО ПРО ДЕЯКІ ЗБІРКИ П.ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
Це просто чудова риса П. Загребельного, бути ніби несхожим на самого себе в кожному новому творі. Одних він дивує, других захоплює, третіх дратує цією своєю постійною мінливістю й несхожістю, як, мабуть, ніхто з українських прозаїків. Є прозаїки більш «зручні» для розуміння критикою і читачем. У них з попереднього роману часто можна виводити зародок наступного. Буває навіть так, що особливо цікаве знайдене один раз нещадно експлуатується знову й знову, а тому вся так звана творча еволюція може звестися до того, що письменник повільно, але неухильно стає епігоном самого себе, утриманцем і популяризатором того, що він колись дійсно знайшов і на чому, засліплений його незвичністю, назавжди зупинився. Загребельний же володіє дорогоцінним вмінням вичерпати в одному творі все те, що повинно належати тільки йому, тільки саме цим замислом породженому до життя, а далі – з усіх поглядів – тематично, манерою повістування, особливостями літературного артистизму – від того, попереднього, твору рішуче відмежуватися і прийти в наступному романі, з лихвою виправдовуючи всі надії критики, знову несподіваним...
В усіх своїх історичних романах письменник звертається до трагедійних ситуацій (йому загалом дуже близька поетика трагічного), перед багатьма моральними альтернативами постають його герої, і нерідко зроблений ними вибір вартий їхнього життя, але, думається, найвищих трагічних нот досягає автор у цих двох романах про дивні й гіркі долі жінок – Євпраксії і Роксолани, долях, скалічених жорстоким часом, суспільством, соціальна природа якого антигуманна, антилюдська.
Характерно, що коли Павло Загребельний тільки починав розробляти історичну тематику, це і для критиків, і для шанувальників його таланту стало цілковитою несподіванкою, оскільки він – після спроб знайти себе в напів-нарисових, пригодницьких і навіть фантастичних творах, з якими він, власне, і прийшов в українську літературу, – нарешті й остаточно сформувався в письменника гостро-сучасної теми, співця індустріального міста, вдумливого дослідника його технічної і творчої інтелігенції. І раптом такий різкий стрибок до часів давно минулих, якого навряд щоб хто міг від нього чекати. Незвичайним також було і те, що трилогія так званих робітничих романів, об'єднана пізніше однією назвою «З погляду вічності» писалася паралельно з циклом історичних романів про Київську Русь. У творчості письменника так органічно й непорушно переплелися минуле і теперішнє...
Очень интересно - Реферат: Поети розстріляного відродження
Наш час можна з багатьма підставами назвати часом загостреного історичного мислення. Від подій найближчих двадцяти-тридцяти-п'ятдесяти років і до того, що сталось кілька століть назад – усе сьогодні сприймається і обдумується з особливою інтенсивністю, бо так чи інакше допомагає зрозуміти сучасність...
Щоправда, Історичний роман у радянській літературі 60-х років не дав такої високої хвилі, яку бачимо, наприклад, у 20-30-х або 40-50-х роках. Але книг про минуле, особливо в останній час, пишеться немало, і в них, без сумніву, нагромаджуються ознаки нової якості: можливо, не за горами – третя, прикметна своїми неповторними рисами хвиля в розвитку нашої історичної романістики...
До таких книг я відніс би роман П. Загребельного «Диво» (Рад. письменник, 1968)... Отже, перед нами-древлянські землі, Київ, Новгород, Болгарія і Візантія кінця X і перших десятиліть XI віку. Різні долі різних людей, які, зрештою, сходяться й перехрещуються на майдані стольного граду над Дніпром, де споруджується одне з найбільших мистецьких «див» тієї доби – Софія Київська.
На першому плані – митець Сивоок і князь Ярослав. Про Ярослава ми чимало знаємо з різних джерел, про Сивоока – нічого. Документальній і навіть легендарній історії його ім'я не відоме...
Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на тому, що її споруджували, й оздоблювали грецькі майстри спільно з місцевими людьми, які, навчаючись у перших, збагачували й «ослов'янювали» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.
Вам будет интересно - Реферат: Постмодернизм У. Эко «Имя розы»
Так виникла в романі постать Сивоока – гіпотетична, вимислена і водночас цілком реальна за своєю художньою сутністю. Він справді постає перед нами живою, вірогідною й типовою людиною своєї епохи – з великою і драматичною біографією, з пошуками, стражданнями, сумнівами та надіями.
Сивоок у «Диві», навіть і тоді, коли на Київській «горі» статечно розмовляє із самим князем, – плоть від плоті народної, низової, «спідньої» Русі, яка складала глибоко заземлену основу Київської держави і в незчисленних трудах, у болях і муках витворювала її могутність, що за часів Ярослава досягла своїх верховин.
Те, що Загребельному вдався саме цей образ, видається мені успіхом принципового значення. Наша художня «старорущина», – з різних, у тім числі й поважних причин, – у глибини тогочасної народної маси та її свідомості досі проникала поволі й нелегко. Якщо схематично поставити в один ряд близькі з цього погляду постаті каменяра Журейка («Ярослав Мудрий» І. Кочерги), закупа Микули та його доньки Малуші («Святослав» С. Скляренка) й малого «роба» на Русі, полонянина у Візантії, а потім константинопольського і київського митця Сивоока, то різниця виявиться, без перебільшень, величезною. В «Диві» це – характер, художня повнокровність якого не викликає сумніву, особистість, яка в розумінні психологічної та інтелектуальної висоти виступає гідним партнером найвидатнішого розуму епохи (а в романі він таким і є) – самого Ярослава...
Загребельний у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»...
Мудрий і талановитий київський князь у романі «Диво» – вершитель історично прогресивної справи зміцнення та об'єднання Русі, але разом з тим він син свого класу й часу, людина, яка сповідає їхні погляди, їхню жорстоку мораль навіть тоді, коли вони викликають у ній внутрішній супротив...
Похожий материал - Реферат: Потерянное поколение. Жизнь и творчество Э.М. Ремарка
Більше, ніж будь-який з попередніх творів автора, «Диво» засвідчує зростання зображувальної сили його письма, вміння вивести неокраяні, самобутні людські характери, через які розкривається хід життя, пристрасті й прагнення епохи...
Уміє дати автор «Дива» і барвистий історичний фон, охоче користуючись для цього способом принагідного, майже літописного переповідання характерних епізодів і бувальщин, часто незвичайних, інколи вражаючих у своїй історичній красномовності; в сукупності укладається виразна, хоч і не завжди ощадна, мозаїка епохи.
А головне – свіжість і самостійність загальних авторських рішень, яким завдячує в романі так ясно висвітлена тема найбільшого і найдорожчого «дива історії»: тема людини, незборної в своєму прагненні до свободи й щастя.
ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО
Радянська література створила багато образів мужніх, чесних, щирих людей, які стали добрими друзями читачів, увійшли в їх життя, як знайомі, близькі люди. Кожен новий твір, де змальовані образи, гідні дружби нашого читача, – радісна подія в літературі. Думаю, що книга П. Загребельного "Дума про невмирущого" (вперше твір друкувався в журналі "Прапор" №№10-12 в 1957 р., а вийшов окремим виданням у "Молоді") стане для читача такою подією. Історія короткого життя її героя, життя, сповненого мук і болю, але красивого і чесного, знайде відгук у багатьох серцях.