Продовження вірша Л. Костенко Чайка на крижині

В цьому році зима не вдягала білої свити. Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав. Пошукала, поплакала… Що ж робити? — Бідувала в старій із торішніх зів»ялих трав. Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць. Сперечалася з морем, несла сум»яття вітрів. Все збиралась на силі, та не встигла огледіться, Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів. Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки. Лід кришився, б»ючись об каміння берегове… І нарешті по Одрі -темній, широкій — На останній крижині самотня чайка пливе. — Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря? Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна. А крижина тонка. А крижина майже прозора… Ну, а що, як її підмиє вода весняна? Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила? затріщить і відломиться… Піде вода кругами… — Дивна людино! Я ж маю крила, Нащо крилатим ґрунт під ногами