ВОРОНИ́Йа́, е́. Чорний із синюватим полиском (про масть коня). Ведуть коня вороного, Розбиті копита… А на йому сіделечко Хустиною вкрите  Кінь чорної масті. Копитами вдарте, вороні, — У степу ми з вами не одні (Воронько, Три покоління,  Вороний, а, е. 1) Вороной. Стояв кінь вороний у наряді. Мет. 98. 2) Чорный. Посередині колодязь, а там вода аж ворона. Вороненький. ворони́й — 1) (пестливе — воро­не́нький) чорний із синюватим по­лиском (про масть коня); також кінь такої масті (його ще назива­ють воронце́м, воронько́м); уживає­ться як постійний народнопоетич­ний епітет до слова кінь. Козак виїжджає; Лід ним коник вороненький Насилу ступає (Т. Шевченко); Ве­дуть коня вороного, розбиті копита (Т. Шевченко); Купи собі, сину, ко­ня вороного, Постав у станочок, го­вори до нього (пісня); Копитами вдарте, вороні, — У степу ми з вами не одні  2) во́рон-кінь = во́рон-ко́ник = во́рон-кониче́нько — народнопоетичні назви вороного коня; у піснях і поезії на­зва часто розчленовується. Ступай, коню, ступай, ворон, З гори кам’яної До тієї дівчиноньки, Що чорнії брови (пісня); У ніженьках, на припоні, Ворон-коник плаче ; Іде сходом козаченько, Лід ним ворон-кониченько…