Реферат: Культура України в XVIII–XIX ст.

Вступ

Розділ 1. Українська мова та література

Розділ 2. Розвиток освіти та її вплив на культуру України XVIII – XIX ст..

Розділ 3. Театр

Розділ 4.Архітектура

Возможно вы искали - Реферат: Культура України в кінці XVI–на початку XVII століття

Розділ 5. Скульптура

Розділ 6. Музичне мистецтво

Розділ 7. Нові галузі науки


Вступ

У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Похожий материал - Учебное пособие: Культура України в ХІV–першій половині ХVІІ століття

Основними чинниками українського відродження XIX ст. були ідеї Просвітительства та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мало цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалась усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало стремління спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості і національної сили.


Розділ 1. Українська мова і література.

Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців.

Отже, посилення уваги до рідної мови; зіставлення її з іншими слов'янськими сприяли її піднесенню, спростували усталений ще в середині XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не придатний для літературної обробки.

Очень интересно - Реферат: Культура украшения тела. Пирсинг

Певне цим пояснюється поява в 1818 р. «Граматики малороссийского наречия», яку написав Олексій Павловський (1773—?), першої друкованої граматики української мови. В 1823 р. з'явився невеликий український словник, який склав Іван Войцехович.

Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, які створювались нею. Провідне місце у становленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Його поема «Енеїда», герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин «Енеїди» в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури. Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали і п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1838) і «Москаль-чарівник» (1841), в яких відбито високі духовні якості народу. Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного ґатунку. Тому не випадково його називають «батьком сучасної української літератури».

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), Євген Гребінка (1812— 1848), Левко Боровиковський (1806—1889), Амвросій Метлинський (1814-1870) і, особливо, Микола Костомаров (1817 - 1885) — у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Ці та інші діячі української культури в своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували у типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову мелодійну пісенну українську мову і довести її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки.

Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїнських землях. У 30-х роках XIX ст. «народними будителями» виступили тут молоді ідеалістично настроєні і захоплені ідеями Гердера львівські семінаристи. їх лідер Маркіян Шашкевич (1811—1843) та його товариші Яків Головацький (1814—1888) та Іван Вагилевич (1811— 1866) утворили знамениту «Руську трійцю», яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що, на думку її членів, відкривало би селянству доступ до знань, полегшувало б їх долю.

Під впливом революції 1848 р. у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, що виборювала крайову автономію для українців у Габсбурзькій монархії. Є 1848 р. було проведено з'їзд інтелігенції «Собор руських учених», у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, засновано літературно-наукове товариство «Галицько-Руська Матиця». Іншою важливою подією «весни народів» Ц став вихід 15 травня 1848 р. першого українського тижневика «Зоря Галицька», що започаткував появу української преси в Галичині.

Вам будет интересно - Реферат: Культура Шумера

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути щось більш нагальним для нації, яка народжується, ніж потреба знайти свої історичні витоки і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї самобутності.

Проте головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового духовного і національного пробудження, започатковані українською інтелігенцією в кінці XVІІI — початку XIX ст., знайшли втілення та творче продовження в спадщині великого українського поета, художника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861). Вже його перші друковані твори вразили сучасників вибухом поетичної сили, красою мови, могутністю образу та думки, палкою любов'ю до знедоленого народу. І український народ і над Дніпром, і в Галичині підхопив поезію свого генія і в ній усвідомив себе як рівного серед рівних духовно, хоча і скутого фізично. Т. Шевченко, як зазначав М. Костомаров, воскресив народ, покликав його до нового життя, бо він був «обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ його ніби обрав співати замість себе». Народна пісня стає лірикою Шевченка, а лірика Шевченка стає народною піснею. І не дивно, що більшість ліричних поезій Шевченка стали піснями, музику яким найчастіше надавав сам народ. Дійсно, важко знайти іншу людину, поезія та особистість якої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив наш Тарас.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій «Кобзар», що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики., назвавши геніальним твором. «Ся маленька книжечка, — писав І. Франко, — відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». У ній українська мова досягла літературної неперевершеності. Поет спростував твердження російського критика В. Бєлінського та інших, котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття.

Шевченко спростував також погляди його сучасника — українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури.

Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево-витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі. Поезія Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх зцілила, відродила й утвердила.

Похожий материал - Реферат: Культура Эпирского царства

Син селянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злидні своїх «знедолених братів» і наче біблейський пророк гучно таврував кріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво. Шевченко з ненавистю ставиться до Петра І, називаючи його «тираном» і «катом». Не краще його ставлення і до Катерини ІІ.

Однак націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим. З безмежною любов'ю поет звертається і до українця, і до росіянина, і до чеха, і до поляка, і др казаха, і до киргиза, і до волелюбних синів Кавказу й Чорної Африки. Його «Борітеся — поборете» було полум'яним закликом; звертанням до всіх народів, що виборюють свою свободу і незалежність. Він залишив для нас, майбутніх поколінь, невмираючу науку любові до України, поєднану з повагою до інших народів.

Поезія великого співця України (деякі його твори були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) підносила і розширювала самосвідомість українського народу, стверджуючи не тільки його етнічну та культурну самобутність, своєрідність історичного шляху, а й його невід'ємне право жити в «сім'ї вольній, новій». Шевченківський «Кобзар» був і є для усіх українських поколінь вічно свіжим джерелом самопізнання і натхнення.

Розділ 2. Розвиток освіти та її вплив на культуру України XVIII –